Історія епідемій чуми, холери і тифу на Вінниччині: як боролися і профілактували заразу
Чи не перше карантин у Вінниці запровадили наприкінці 18 століття. І якщо зараз люди борються з коронавірусом, сидячи вдома, то 200 років тому наше місто буквально перетворилося на суцільний шпиталь, а подекуди і на цвинтар. Директор Центру історії Вінниці Олександр Федоришен розповідає, що вперше на теренах Вінниччини карантинні заходи впровадили у 1797 році. Тоді сюди у передостанній, вісімнадцятий раз, повернулася чума.
- У Вінниці, як у частині «юго-западного края» Російської імперії, почали діяти правила карантинного уставу, – розповідає Олександр Федоришен. – Вінницький городничий звернувся до магістрату з пропозицією ввести денний і нічний караул із залученням вінничан, розставити пости на кожному проїзді та проході у Вінниці, а також задіяти по 10 осіб для нічного патруля у кожен квартал. З огляду на небезпеку, люди зголосилися.
- Той карантин був суворий і дуже прискіпливий. Наприклад, приїжджих купців, як і місцевих, не пускали на ярмарки до міста – увесь повіт оточили карантинними заставами. Люди просили про дозвіл торгувати, але правила були непохитні. У Вінниці на той час призупинився рекрутський набір до російського війська і в грудні загроза минула – режим кругової оборони, який діяв від зими 1797 до зими 1798 року дав свій позитивний результат. У літописах капуцинського монастиря смертей за цей період не зафіксували.
- До речі, спеціальні «місця витримки» діяли і на кордонах. І у неепідемічний період.
Передумовою розповсюдження чуми, або «чорної смерті» тоді на Вінниччині стала відсутність фахових лікарів. В основному у нас лікарською справою займалися тоді цілюрники, які надавали примітивну «медичну» допомогу. У Вінниці у 1724 році працював лише один такий «цілитель». - Страхітливим для міста був 1770 рік – епідемія чуми розпочалася з сусіднього Браїлова. Його жителі запросили з передмістя Вінниці знахаря Заїку для боротьби з хворобою. Він робив це доволі екстравагантно – викопував з могил померлих від зарази і закопував їх поблизу сусідніх сіл, примовляючи: «Та нехай зараза відділиться, нехай зараза ослабне, нехай зараза відійде». Але зрозуміло, що зараза не пішла, а лише посилилася. Монастирський літопис згадує, що в Браїлові епідемія з’явилася у другій половині липня, браїлівчани називали її «моровою пошестю» і знахар Заїка наказав дати йому 12 хлопчиків – єдиних синів за статусом у родині і одного білого коня. Він також наказав викопати з могили труп померлого від зарази, прив’язати до хвоста коня і у супроводі цих 12 хлопчиків тягав труп по Браїлову. Зрозуміло, що викопування тіл померлих і катання на коні призводили не лише до психологічного шоку, а й до посилення захворювання. У літописі йдеться, що Заїка злякався самосуду і поїхав додому, захопивши з собою речі з Браїлова. Ці ж речі він почав роздавати у Вінниці жебракам та своїм рідним, що і спричинило пошесть у місті, – розповідає Олександр Федоришен.
- Достеменно невідомо, як закінчив Заїка, але якщо взяти до уваги самосуд, який чинили на Вінниччині з іншими «знахарями», то можна припустити, що доля його була сумною. У 1772 році у Тиврові громада вбила і спалила місцевого знахаря, якого оголосили не лише винуватцем чуми, а й упирем. В Ярмолинцях зарили заживо «прибульця зі східних земель», а в Мурафі кілька разів топили бабу-знахарку, яку визнали відьмою.
- Статистику смертності вели літописці Капуцинського монастиря. І перша згадка про хвороби, які завершувалися летально, датована липнем 1748 року. Через спалахи чуми капуцини були вимушені закрити свій костел аж до лютого 1771 року. Утім їм вдавалося допомагати людям – щодня через дубову трубу вони спускали за огорожу приготовану їжу. За провізією приходили багато бажаючих – до 200 людей на день.
- Наприкінці 19 століття епідеміологічних спалахів на Вінниччині не фіксували. Хоча в деяких матеріалах йдеться, що у Вінницькій губернії лютувала лихоманка – попередниця холери. Вона «набувала якостей епідемії з різними відгалуженнями: хронічним катаром легень і дихального горла».
- Холера повернулася до Вінниці у 1892 році і тоді створили вінницьку повітову санітарно-виконавчу комісію. До її складу входили громадські, державні діячі, а учасниками засідань комісії були повітові, санітарні та вільнопрактикуючі лікарі. Серед них був консультант по хірургічним хворобам при Вінницькій окружній психіатричній лікарні Микола Оводов. Він брав участь у боротьбі з епідемією холери і отримав орден Святої Анни третього ступеня, – розповідає Олександр Федоришен. – Будучи міським головою, Микола Оводов дбав про санітарний стан міста, і у Вінниці почали переносити ринкову зону. Головна торгова площа дислокувалася навпроти теперішньої площі Тараса Шевченка – перед стінами Вінницького обласного архіву і Кафедрального собору. Загалом, ринок перенесли до теперішнньої площі Юрія Гагаріна і називали Калічі. Ці зміни викликали супротив серед місцевих жителів і, зокрема, торгівців. Оводов же виправдовував свої дії тим, що ринок був критично антисанітарним і ніс у собі загрозу. Зрештою він досягнув своєї мети.
- Наприкінці 19 століття у Подільській губерній створили “летючі загони” екстреної медичної допомоги, до яких входили лікарі, студенти та фельдшери. Проводили профілактичні заходи, закупляли медичні засоби, перевіряли колодязі на їх захист від зовнішнього впливу. Однак з 1892 по 1894 рік було зареєстровано 34 872 хворих, з яких померли 12 445 осіб.
- Вже через 15 років, у 1909 році у Вінниці почався спалах нового захворювання – тифу. Епідемія почалася у вінницькій в’язниці – захворіла третина в’язнів, помер начальник тюрми.
- Міська влада навесні 1915 року констатувала, що ситуація загрозлива і 13 квітня ухвалила рішення про розширення вінницького водогону. Головні об’єкти спалаху хвороби – це в’язниця, територія від Залізничого вокзалу до теперішнього Центрального ринку та Саперні казарми (сучасна вулиця Стрілецької, де в роки Першої світової був розташований військовий шпиталь). У березні 1917 року, через кілька тижнів після повалення імперії Романових, у місті зафіксували 14 випадків захворювання на тиф, у квітні – вже 31. У першій половині травня хворих було 19, а подальша статистика невідома, – каже Олександр Федоришен. – Вся Вінниця за осінь-зиму 1919-1920 року перетворилася на величезний шпиталь і, на жаль, величезний цвинтар. Тодішнє вояцтво ховали як в братських могилах, так і індивідуально на території військового кладовища на вулиці Стрілецькій – зараз там пустовище. Із документів обласного архіву, більшість цвинтаря поглинула промислова зону 45-го заводу.
- Автор Діана КОЛНОГУЗОВА
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Ще більше фото в Instagram
Підписуйтесь на нас у Facebook