Щороку в останню суботу листопада в Україні вшановують жертв голодоморів. Цьогоріч національний день пам’яті припадає на 28 листопада. І цього дня варто також говорити про те, що передумовою геноциду українського народу став масовий опір селян насильницькій колективізації. Із 1929 року Україну охопили селянські повстання. Вінниччина теж боролася, опір діям влади був фактично в усіх селах.
– Разом із початком насильницької колективізації розпочалися масові повстання. Селянський опір був особливо характерним для Правобережної України. Це пов’язано з тим, що тут, на Поділлі, в основному були індивідуальні власності. Приватна власність, хоч і була обмежена більшовиками, але вона була. Селяни звикли працювати на себе на своїй землі, – розповідає професор, кандидат історичних наук Павло Кравченко. – Опір чинили не тільки заможні, так звані, куркулі, але й середняки, навіть частина бідняків була незадоволена діями більшовиків і колгоспами.
У 1930-му році в Україні було понад 4000 масових виступів проти колгоспів, в яких взяли участь мільйон 200 тисяч осіб (за даними Інституту національної пам’яті). Уже в березні 1930-го року в сотнях сіл по Україні, фактично від кількох днів до кількох тижнів, було ліквідовано радянську владу.
Спротив набув такого розмаху, що на нього відреагував Сталін – своєю статтею у газеті «Правда» «Головокружение от успехов». У ній він звинуватив в усьому місцеве начальство.
– Він писав, що колективізація – справа добровільна. Українці зрозуміли це буквально й почали масово виходити із колгоспів. Селяни повертали собі худобу й реманент, колгоспи почали розпадатися просто на очах. Зрозуміло, що владу це зовсім не влаштовувало. Сталін не бажав відмовлятися від колективізації, йому потрібні були колгоспи, аби ліквідувати самостійність українського селянина, забрати весь його врожай, – пояснює Павло Кравченко. – Одним із способів придушення боротьби став голод. Геноцид був методом покарання українців, у тому числі подолян, за їх свободу й прагнення до державної та економічної незалежності. Часто кажуть, що геноцид – це тотальне знищення тієї чи іншої соціальної групи або нації, але це не завжди так. Політика геноциду передбачає винищування найактивнішої частини нації, бо без лідерів решту можна легко підкорити й перетворити на пасивний натовп, який вже не чинитиме опору.
Як боролися селяни Вінниччини із колективізацією
«М.Брацлав. Костюкевич (робітник млина) в розмові про поточні кампанії сказав: «Я дуже обурений тим, що зараз робиться. Немає ніде нічого подібного як у Радянській Росії – хліб забирають, гроші забирають і взагалі усе забирають, а продають побільше горілки, аби дурманити людей. Село Бортники. Присяжнюк Федір Дм. біля канцелярії колгоспу в балачках з односельчанами сказав: «Не знаю, що ця власть робе, забирає у людей все і оставляє дітей сиротами, хіба це Радянська власть. Я нічого не боюсь хай мене і розстріляють все своє буду казати», – йдеться в інформаційному повідомленні начальника Брацлавського райвідділу ГПУ Сухоніна начальнику секретно-політичного відділу Вінницького оперативного сектора ГПУ УСРР від 25 грудня 1931 року.
Боротьба селян кінця 1929 – початку 1930 року мала різний характер. Були і збройні повстання. Також українці використовували агітацію, поширювали листівки, часто написані від руки, де закликали односельчан виступати проти більшовицького режиму. А також нагадували про українську народну республіку й незалежну Україну.
– На відміну від червоноармійців, які придушували опір, селяни були не дуже добре озброєні. Хоч як вони не намагалися сховати зброю, її все одно вилучали. Як тільки більшовики встановили свій режим на Поділлі, відразу зробили все, аби населення стало беззахисним. До колективізації і можливих протестів готувалися серйозно. Зрозуміло, що сили були зовсім не рівними, – розповідає Павло Кравченко. – Є згадки, що проти селян іноді використовували кулемети й гармати. У Шепетівському окрузі навіть бронепотяг їздив, який «допомагав» наводити порядок.
За словами історика, опір діям влади був фактично в усіх селах Вінницької області, але найбільше документів збереглось про повстання у Шепетівському, Могилівському й Тульчинському округах.
«Як Вам відомо, в усіх 11 округах прикордонної зони … з кінця лютого мали місце масові заворушення, а подекуди і збройні виступи селян. До моменту мого виїзду до Тульчинського округу, в усіх округах, крім Тульчинського, Могилівського й Вінницького, заворушення значною мірою вляглися. У Тульчинському і Могилівському округах до цього часу заворушення досягли максимальних розмірів і гостроти. У Тульчинському, Могилівському й Вінницькому округах всього було уражено 343 сільради; з них розгромлено сільради з вигнанням і ліквідацією у них Радвлади – 73, озброєних опорів і виступів – 81. Причому, в одному Тульчинському окрузі було охоплено 189 сільрад, а в Могилівському – 93… У Тульчинському окрузі, в цілому ряді сіл і районів під час виступу кидалися гасла: «Нам не потрібно радянської влади, яка грабує селян», «Геть комуністів, які ведуть країну до загибелі». У районах діяльності петлюрівських банд, зокрема в місцях формування банди Заболотного, особливо в районах Бершадському, Джулинському, Ольгопільському, Ободівському – Тульчинського округу, де залишилися кадри політбандитів, до цих гасел додалися нові: «Геть радянську владу, хай живе самостійна Україна», співали «Ще не вмерла Україна» і т.п.», – з доповідної записки голови ГПУ УСРР В. Балицького генеральному секретарю С.Косіору від 30 березня 1930 року.
Також у документі зазначено, що селяни під час повстань були озброєні вилами, сокирами, кілками, ножами і лише зрідка мисливськими рушницями.
Уже під час голодомору опір набув іншого характеру – це була боротьба за хліб і виживання. Тоді ж почастішали крадіжки, звідси і закон від 7 серпня 1932 року про п’ять колосків.
– За розкрадання колгоспного майна, людину могли засудити навіть до розстрілу. Це не поодинокі випадки, коли ловили селян із зерном у кишені і розстрілювали, – розповідає Павло Кравченко. – Таким чином влада боролася із селянським рухом, вони просто добивали людей. Змінювали свідомість, робили їх покірними рабами, які мовчки працювали на режим.
Боротьба була завжди
Можна зустріти цифри, що на Вінниччині від голоду у 1932-33 роках померли близько 670 тисяч людей. Щоб зрозуміти масштаби, наводимо цифри для порівняння: за даними обласного управління статистики, станом на 1 жовтня 2020 року у Вінниці мешкало 370 409 людей, у Вінницькій області – 1 534 744.
– На жаль, є така тенденція, що чим більша цифра, тим це, чомусь, краще… Звичайно, різниця між сотнею і тисячею загиблих є, але справа не зовсім у цьому, – переконаний Павло Кравченко. – Головним залишається сам факт геноциду. Розуміння того, що Україну намагалися знищити як націю.
На його думку, потрібно говорити про те, що український народ завжди боровся.
– Важливо пам’ятати про жертв, але не можна забувати людей, які вижили і розповіли про Голодомор. Потрібно пам’ятати, що ми завжди боролися. Боротьба була і після Голодомору, це довела Друга Світова війна й післявоєнна хвиля репресій, – пояснює історик. – Попри все, в українців збереглися сили відстоювати націю і продовжувати боротися проти столітніх безперервних спроб з боку Москви знищити нас.
Автор Дарина ДІДИК
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Ще більше фото в Instagram
Підписуйтесь на нас у Facebook