Сьогодні Вінниця прощається із захисниками України — Андрієм Рачеком та Русланом Міхєєвим. Вони відважно боронили суверенітет і свободу нашої держави на фронті, не шкодуючи сил та власного здоров’я.
Про це пише Місто, посилаючись на Вінницьку міську раду.
Андрій Рачек
Андрій Рачек добровольцем долучився до Збройних сил України у перші ж дні повномасштабного російського вторгнення. Воював у лавах 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Був старшим солдатом інженерно-саперного взводу 3-го механізованого батальйону. Виконував бойові завдання на покровському, сумському, запорізькому напрямках. На жаль, воєнні будні призвели до важкої хвороби, наслідки якої виявилися несумісними із життям. Воїн відійшов у вічність 4 жовтня. Йому було 53 роки.
«Скупий на слова за своєю вдачею, Андрій із лишком компенсував це чоловічими вчинками та щедрістю своєї душі. Ладен був віддати все, що має, тільки б допомогти тому, хто перебуває у скруті, – розповідає дружина Небесного Воїна Світлана. – А ще терпляче та без страху сприймав усі життєві виклики. На початку великої війни, просто сказав: “Треба йти захищати Україну”. Вважав не гідним чоловіка сидіти вдома й чекати, коли на поріг прийде ворог та знищить життя тих, кого він любив».
Андрій Рачек народився 17 січня 1972 року у Вінниці. Тут закінчив 29-ту загальноосвітню середню школу, а опісля опанував робітничу професію та усе життя працював будівельником. Тепло його рук пам’ятають чимало новозведених просторів для життя та відпочинку вінничан. Разом із дружиною Андрій виплекав трьох донечок, найменшій із яких зараз 13 років, опікувався батьком.
«Андрій любив свою роботу. Йому подобалось бути причетним до великої справи, що приносить користь людям. Працював багато й невтомно, а на дозвіллі найкращим відпочинком для нього була риболовля. Міг годинами спокійно вичікувати чергового клювання. Ніколи не повертався додому з порожніми руками. Радів, що може потішити своїх дівчаток свіжими карасиками чи коропами, – згадує дружина. – На стан же свого здоров’я – не зважав. Навіть, тоді під кулями, перемагаючи біль, до останнього залишався з побратимами. Допоки мав сили триматися… Вірив, що вдасться подолати хворобу, бо не звик здаватися, бо інакше не вмів…»
Церемонія прощання з Андрієм Рачеком розпочнеться о 9:00 – за адресою: Батозька, 12 (колонна зала ритуального центру «Реквієм») та об 11:00 – у стінах Спасо-Преображенського кафедрального собору.
Чин поховання воїна відбудеться о 12:00 на Алеї Слави Сабарівського кладовища.
Руслан Міхєєв
Руслан Міхєєв став у стрій торік улітку. Був стрільцем. Боронив Батьківщину у складі 59-ї окремої штурмової бригади імені Якова Гандзюка. Загинув при виконанні бойового завдання 18 листопада 2024 року на покровському напрямку. Воїн назавжди залишився 48-літнім.
«Довгий час він вважався зниклим безвісти, протягом якого рідні та близькі не втрачали надії, сподіваючись побачити живим. Але інформація з однієї з пошукових систем відкрила трагічну правду. У тому бою Руслана разом із побратимами, які не погоджувалися здаватися та чинили спротив, рашисти розстріляли на місці. Ще й вихвалялися, що знищили їх без жалю…» – розповідає сусідка полеглого воїна Лариса Миколаївна.
Жінка каже, що для її сім’ї Руслан Міхєєв був наче син. Буквально зростав на її очах. Він народився у Вінниці 2 листопада 1976 року. Підлітком пережив важку втрату – пішов у засвіти його любий татко. Це змусило хлопчину швидко подорослішати, стати чоловіком, під опікою якого перебували матір та сестричка. Після закінчення 9-ї загальноосвітньої середньої школи вивчився на водія у Вінницькій транспортній компанії. Проте, усією душею прагнув творчості. Втамувати спрагу прекрасного йому вдалося у ювелірній майстерні заводу «Діамант», на якому пропрацював 15 років: пройшов усі щаблі – від учня до майстра-гранувальника. У свої вироби вкладав усе своє золоте серце. Молодята зі всього міста прагнули замовити собі обручки саме у Руслана. Знали, це направду буде оберіг на вдачу та довге й щасливе подружнє життя.
«Цю прикмету перевірила на собі й моя донечка. Руслан був людиною чистої, мов кришталь, душі, із золотими руками, які творили красу, та серцем, дорожчим за найбільший діамант світу. А ще чесним, відкритим, душевним, щирим… Цей перелік можна продовжувати дуже довго, – каже Лариса Миколаївна. – Оскільки Руслан надзвичайно рано втратив свого батька, він знайшов його у моєму чоловікові. Вони були нерозлучні. Разом щось майстрували, разом ходили на риболовлю, якою однаково захоплювалися. Якось Русланові вдалося впіймати 18-кілограмового товстолоба, про що й досі ходять легенди серед палких рибалок. А у своєму житті він ніколи не покладався на удачу чи мрії про “Золоту рибку”, всього досягав своєю працею, прагнув, щоб його родина – мама та сестричка ні в чому не знала скрути…»
Церемонія прощання з Русланом Міхєєвим розпочнеться об 11:30 – за адресою: вул. Єрусалимка, 2 та о 12:00 – у стінах Спасо-Преображенського кафедрального собору.
Поховають воїна о 13:00 на Алеї Слави Сабарівського кладовища.
Співчуття рідним та близьким. Вічна пам’ять і шана полеглим Захисниками України!
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Ще більше фото в Instagram
Підписуйтесь на нас у Facebook