22 січня українці відзначають День Соборності – свято, встановлене на честь проголошення Першої Незалежності та Акта злуки Української Народної республіки і Західноукраїнської Народної Республіки.
Цей день символічний, бо попри насичення заходами від влади, вимагає внутрішнього нагадування: “А що означає Соборність для мене?”. І як не прикро, але за роки незалежності (про це свідчать всі соціологічні дослідження) ми так і не здобули єдиних ціннісних орієнтирів – “Соборність – це…”. Досі мешканці усіх регіонів визначають сутність єдності, неподільності, соборності по-різному. Хаотичність в орієнтирах і очікуваннях час від часу підіймає хвилі незадоволення, що виливаються у революції – “На граніті”, “Помаранчеву”, “Гідності”… Та парадокс у тому, що наші революції (можливо) змінюють суспільство, але не владу. Відтак не поліпшують життя народу, не спонукають до якісної зміни еліт.
Сьогоднішній стан країни свідчить, що після кожної революції, навіть кривавої, швидких і якісних змін не відбувається. І винен у цьому не лише російський агресор, який напав на Україну. Очевидно, є і внутрішні причини. Бо виходить так, що наше суспільство не використовує протестну енергію для структурних змін у країні. Обличчя у владі ніби змінюються, а режим залишається. Чому так відбувається? Відповідь на це складне запитання шукав політолог, доцент кафедри правових наук і філософії Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Олександр Конотопенко.
- Головна причина того, чому революції в Україні не виправдовують надій, проста і зрозуміла – в українців не вистачає державницького досвіду або вміння будувати свою державу. Ми маємо власні особливості менталітету, сучасної політики, впливу на неї і водночас малу відповідальність за ухвалення рішення. Коли сусідні держави створювалися і розвивалися, ми були колонією і втрачали час. Звичайно, зараз складається враження, що в інших країнах все добре, лише у нас погано. Але, навіть якщо взяти за приклад Сполучені Штати, то назвати їх сильними можемо тільки в економічному і політичному плані, що дозволяє їх впливати, “давити” на інших. Багато людей кажуть, що ми повинні мати свою мову, культуру, тоді у нас буде нація. Але це не завжди так. І приклад Штатів тому свідчення. Визначальним у державотворенні є мистецтво творити своє товариство, незалежно від того, яка мова і яка культура.
- Тобто ми не вміємо будувати державу чи не хочемо?
- Зараз Україна на такому етапі, коли бачення нас як держави лише формується. Є український народ. Він ніби хоче будувати свою державу, але якщо проаналізувати, то велика кількість людей не до кінця погоджуються із формуванням саме Української держави. І, до речі, те, що Зеленський і нова команда прийшла до влади є цьому свідченням. Тобто ми відступаємо і погоджуємося на російську мову, російську церкву, російський газ. Я не звинувачую цих людей, лише констатую ситуацію. Ще древні греки говорили, що демократія – це добре, але лише тоді, коли є люди, які вміють здійснювати управління, мають досвід і знання, у іншому випадку вона спричиняє хаос.
- Управління демократичною державою не повинно здійснюватися усіма людьми, чи однією людиною тому, що коли багато людей і багато думок, важко знайти консенсус, а коли один, то його потрібно контролювати, з чим ми, власне, наразі не справляємося. І це нормальний процес державотворення. Навіть якщо звернутися до такої науки як політологія (яку, на жаль, сьогодні не викладають у вишах), у ній прописані прості теоретичні норми, як має будуватися держава. На формування ефективної системи взаємовідносин потрібно кілька поколінь, як мінімум – два. А одне покоління живе і ефективно впливає на процеси 30-35 років. От вам і пояснення, чому західноєвропейські держави попереду, а ми досі визначаємо, чого хочемо.
- Виходить, що Україна зараз у підлітковому віці?
- Якщо порівняти з європейськими країнами, то десь так. Європейці вже привчилися до того, щоб ставити владі запитання і вимагати відповідальності. Натомість суспільство слідує тим правилам і законом, які ухвалює влада. У нас громадські інституції почали ставити питання до влади відносно недавно. Згадайте хоча б кнопкодавство. Коли про нього почали говорити? Ще за Ющенка таких гострих питань не виникало. Це свідчить, що динаміка розвитку держави є, але одна з головних її компонентів – здобуття досвіду впливати на політиків – лише формується.
- Інша проблема – щоразу після виборів ми чекаємо виконання усіх обіцянок від політиків, яких обрали, але водночас не несемо відповідності за власні рішення. І після голосування перекладаємо їх на плечі того, кого вибрали. Так було у випадках з Ющенком, Порошенком і зрештою Зеленським. Тому, якщо говорити про перспективи нової влади, то вони такі, як і були у попередників, які розпочали на великому піднятті і поступово почали падати.
- Як показує соціологія, рейтинги президентської партії і його самого опускаються. То скільки ми ще наступатимемо на одні і ті ж граблі?
- Очевидно, до того часу, поки не здобудемо історичну пам’ять будівництва держави і не навчимося у складних умовах відстоювати свою позицію. Ми досі живемо за хуторянським підходом Пантелеймона Куліша, головне – “кабанчик на обійсті”. Окрім цього, маємо історично набутий негатив до влади і до політики, і щоб там не казали, про схильність до махновщини і анархії – тобто я сам собі господар, не заважайте мені. Так можна жити у межах села, але не у межах держави, бо це має бути єдиний організм.
- Олеся Шуткевич
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Ще більше фото в Instagram
Підписуйтесь на нас у Facebook