Цього року День вчителя припав на неділю, 4 жовтня. Напередодні «Місто» поспілкувалося з трьома вчителями, аби дізнатися, що відбувається «за завісою» школи і про їхнє ставлення до свого свята.
«Коли вийшла на пенсію, зрозуміла, наскільки це важка робота»
Валентині Новіковій у цьому році виповнилося 73. Понад 20 років вона уже пенсіонерка. Хоча ще донедавна займалася репетиторством – готувала учнів до ЗНО з української мови. Коли я запитала про тонкощі та особливості її педагогічної роботи, у жінки загорілися очі – вона з ностальгією почала згадувати минулі часи.
-Я виросла в селі, і з дитинства мене всі сусіди називали вчителькою. Я була зовсім малою, ще не вміла до ладу читати й писати, але збирала біля себе дітей, садила їх на маленькі стільчики просто посеред дороги і щось розповідала – «вчила». Я змалку знала, що буду вчителькою. І так воно сталося, – розповідає Валентина Петрівна.
Починала Валентина Новікова викладати українську мову та літературу в сільській школі в Тульчинському районі. Згодом вчителювала у Бершаді. Каже, що той період був найцікавішим.
-Я була нестандартною вчителькою. Мені дозоляли проводити уроки так, як я вважала за потрібне. Спочатку, звісно, були всякі перипетії, догани. Директор мені навіть казав, що диплом забере. Я йому відповідала: «Не ви мені його дали, не вам його і забирати». Адміністрацію тоді обурювало, що я проводила уроки на вулиці, а не в класі. Ми вивчали Лесю Українку, тема «Краса України, Подолля!». Школа наша стояла нагорі, внизу протікав Буг, а за самою школою розкинулося поле, вздовж росли тополі. Ну, я дітей вивела на вулицю і читаю «он ярочки зелененькі, стежечки по них біленькі, перевиті, мов стрічечки, збігаються до річечки». Пейзаж повністю співпадав з тим, що писала Леся – от я й вивела дев’ятикласників, щоб вони це побачили. Вони мене ще потім питали, чи Леся Українка була в Тульчинському районі, – Валентина Петрівна сміється і пояснює, що всі села між собою на Україні схожі. – Це дуже гарно спрацювало, бо діти візуально побачили, про що йшла мова у вірші і вивчили всі його рядки.
До цього часу Валентину Петрівну згадують учні – вдома є навіть поличка з різними «скарбами». Так вчителька називає подарунки своїх вихованців – ікони, книги, статуетки і навіть ціла коробка із засушеними квітками.
-Ці квіти я збирала ще змолоду, як тільки закінчила університет і пішла на роботу. Тоді ще День вчителя не святкували, але на перше вересня чи на Свято останнього дзвоника діти несли айстри, півонії, і в мене тих квітів було повно. Ось вони, – Валентина Петрівна обережно торкається до сухоцвіту. – Лише коли я вийшла на пенсію, зрозуміла, наскільки це важка робота – бути педагогом. Але якщо це покликання і ти любиш те, що робиш – це не робота, це життя.
«Відчуваю себе ніяково, коли наступає День вчителя»
Анна Ружицька почала працювати у Козятинській школі №2 ще рік тому. Навчається у Вінницькому педагогічному і паралельно встигає вести фізкультуру в учнів 5-6 класів. Ще з дитинства День вчителя для неї був особливим, бо народилася дівчина у родині педагогів.
-Коли я була маленька, то з нетерпінням чекала на це свято. По-перше, я знала, що будуть скорочені уроки, а по-друге, мама приносила додому багато цукерок і квітів. Я завжди забирала собі гвоздики – чомусь саме їх любила, – всміхається Аня. – Вітала маму і бажала їй слухняних учнів. І тут бац, а я вже сама педагог.
Однак за рік роботи у школі Анна все ж не визначилась – хоче бути вчителем чи ні. З одного боку робота з дітьми виснажлива. З другого – не монотонна, щодня відбувається щось нове.
-Особисто для мене – це не дуже очікуване свято. Я поважаю вчителів, які вчили мене і продовжують навчати інших. Але я ще не впевнена, що це моє покликання. Тому відчуваю себе трішки ніяково, коли наступає цей день. Можливо, коли я точно вирішу, ким себе хочу бачити у майбутньому, моя думка і ставлення до свята трішки зміниться. Але одне залишиться незмінним – я дуже вдячна всім вчителям, які мене зростили у школі, тому на свято завжди подумки згадую свої шкільні часи. Тоді вони здавались нудними. Зараз розумію, що то був класний і дуже легкий період життя, – розповідає вона.
Аня Ружицька каже, що найцінніше у вчительській професії – це можливість навчатися навчаючи.
-Я вболіваю за дітей, за їх успіхи. Звичайно, є свої нюанси і буває дуже важко заволодіти увагою учнів. А ще, як тільки я прийшла в школу працювати, то діти 6-7 класів, які мене пам’ятали ще ученицею, подумали, що я без освіти і фізрукам вона взагалі не потрібна, – додає Анна.
«Вчителювання допомагає отримати катарсис»
Сергію Барабану 34 роки. Із 2011 року він викладає у Вінницькому технічному університеті (ВНТУ) і вже 5 років займається зі школярами. Він один із засновників ГО “IT-SCOUTS”, де діти займаються робототехнікою і програмуванням в поєднанні із скаутингом. Викладачем бути не планував, але професією задоволений.
-У першому класі я був дуже вражений «лінійкою» на Святі першого дзвоника. Коли вчителька запитала, ким би я хотів бути в майбутньому, я сказав – директором школи. Настільки тоді мені сподобався його виступ перед учнями, – розповідає Сергій Барабан. – Згодом я вступив на технічну спеціальність, хоча мені пропонували йти в педагогічний – бачили мене вчителем математики. Але я став викладачем в університеті.
За словами Сергія, різниця між студентами і школярами – колосальна. Саме від учнів можна зарядитися позитивною енергією, яка надихає і мотивує втілювати нові проєкти та ідеї.
-Учні – щирі і вдячні, а студенти не завжди охочі до знань і не такі відкриті, як діти. Емоції, які отримуєш після уроку, коли вдається чомусь навчити і отримати зворотній зв’язок у вигляді позитивної енергетики, – це щось надзвичайне. Є таке поняття: «педагог може отримати катарсис» – очищення від того, що зробив дітей кращими. Найбільша радість для мене – бачити, що учні ростуть і стають кращою версією себе, – пояснює Сергій Барабан.
За його словами, День вчителя пов’язаний з усіма людьми, які колись десь навчалися чи когось навчали.
– Свято нагадує про важливу роль вчителя в житті кожного з нас. Як не крути, а саме педагоги прокладають перші стежки учням до майбутнього, і ця професія заслуговує на визнання і шану, – підкреслює Сергій.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Ще більше фото в Instagram
Підписуйтесь на нас у Facebook