Днями видання «Українська правда» опублікувало допис командира батальйону 78 ОДШП Івана Матейко. Допис у стилі англійської класики «бути чи не бути», однак з українським акцентом – «чи потрібно тримати оборону до останнього солдата?». Тим більше, що наразі фронт тримають фактично останні хто добровільно/свідомо пішов захищати суверенітет держави.
Перш ніж перейти до самого допису Івана Матейко, щоб зрозуміти його важливість та реальність того що ж насправді відбувається на фронті зараз, варто зазначити декілька фактів про самого командира.
У 2014 році Іван Матейко пішов на війну добровольцем. Був рядовим стрільцем-розвідником в іванофранківському 4 батальйоні оперативного призначення Нацгвардії “Крук”. У 2015 році розірвав контракт, але вже тоді знав, що ще доведеться повернутися на війну.
«Коли я розривав контракт я розумів, що буде новий виток і до нього треба бути готовим в іншому статусі – з більшими знаннями та кращими навичками, – говорить Іван Матейко. – Тому прийняв рішення піти на офіцерські курси на кафедру військової підготовки Національного університету оборони».
З початком вторгнення Іван був командиром взводу в роті розвідки 10 ОГШБр «Едельвейс». Його бригада брала участь в обороні Київщини. Після закінчення боїв у Київській області Іван Матейко став начальником розвідки новоствореного стрілецького батальйону в тій же, “десятці”. Прослужив на цій посаді кілька місяців і отримав відрядження у зведений загін, що виконував що виконував завдання в підпорядкуванні ГУР.
У зведеному загоні Іван Матейко був рядовим штурмовиком – з усіма ходив на завдання, бігав, повзав, копав і т.д.
У травні 2023 року після дев’яти місяців служби у зведеному загоні ГУР Іван Матейко перейшов до нової частини у складі десантно-штурмових військ, що утворилася на базі цього загону. У новоствореному окремому батальйоні Іван Матейко був командиром штурмової роти. Згодом до них приєднався батальйон спецпризначення “Сафарі” і так утворився 78 полк ДШВ.
В червні 2023 78 полк ДШВ брав участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку.
Отже, як бачимо, дописувач Іван Матейко досвідчений військовий, який здатний об’єктивно оцінити ситуацію на фронті. Чому ж командир категорично не поділяє думки політиків «стояти до останнього солдата»?!
ДОПИС
Крайній тиждень морально підкосив мене настільки, що це відбилося на фізичному стані. І в час, коли ніби мав би відновитися, новини з підрозділу добивають ще більше.
Цей текст я написав після того, як втратив одного зі своїх бійців. Одного з тих, хто був моєю “гвардією”, надійним тилом і підтримкою. На кого міг покластися в будь-якій ситуації. І коли доходило до того, що “комбат йде на нуль і, можливо, трошки на зачистку”, вони йшли зі мною. Не за мною, а зі мною. Як друзі і як команда. Це був один із тих, хто був моїм особистим командирським резервом, хоч і у взводі зв’язку. Зі всіма навиками: розвідника, зв’язківця, водія, кулеметника, механіка, оператора БПЛА.
Причина, чому він опинився на позиціях – наказ оперативно-тактичного угруповання (ОТУ) перевести людей з підрозділів забезпечення в піхоту. Тобто кухарів, зв’язківців, водіїв поставити на позиції “з метою підвищення ефективності ведення бойових дій”.
ОТУ – це така структура, яка за цифрами не бачить людей. За цією логікою, гіпертоніки (дядьки, які головним чином потрапили у втз/вмз після поранень або через непридатність за станом здоров’я) або вузькопрофільні спеціалісти (електрики, водії всіх категорій, зв’язківці) – суперефективні піхотинці, і коли їх поставити на позиції, наша оборона стане стійкою і міцною як ніколи!
Але вернуся до початку. Поставлю питання навіть інакше. Чи маємо ми ПРАВО воювати до останнього бійця в підрозділі?
Це табуйована тема обговорень для широкого кола, але серед військових “нормальність” підрозділу, окрім бренду і репутації командира (бригади / батальйону), визначається ще якомога меншою кількістю “обнулень”. Скільки разів ваш батальйон обнулився?
Для командирської ланки оцінка головно дещо інша. Здебільшого командири авторитетних бригад (з іменем, історією) не паряться зовсім щодо відсутності особового складу. Бо “нових пришлють”. А кількість людей у роті на рівні 10–15 осіб 20–30% в батальйонах – радше привід для гордості: “от бачите, ми ж воюємо”.
А “в моїх батальйонах на позиціях бійці взагалі не міняються”, – говориться з такою інтонацією, що якщо у вас не так, то ви лохи, воювати не вмієте.
Але в цій ситуації вимушена героїчність і стійкість тих, хто місяць сидить в окопі без зв’язку, а воду і провіант отримує скидами з дрона, приписується командиру, а не тим, кого поставили в такі обставини.
То коли треба триматися до останнього? Де межа відповідальності бійця, а де межа відповідальності командирів різних рівнів?
Не буду вдаватися до статуту. Кадрові військові кічаться зазубреними нормативами та правилами, але по факту сучасна війна вносить свої корективи. І до статуту звертаються тільки тоді, коли треба когось ви*бати і покарати.
Отже, де межа стійкості бійця на позиціях?
Є в мене друг і боєць, з яким ми цю війну почали ще з 10-ої бригади. Руслан “Стетхем”. Хлопці про нього кажуть “справжній мужик”. Людина зі сталі.
Під час оборони Нетайлового він тримав оборону в двоповерховому монолітному будинку. За цей час із ним помінялося дві групи, були загиблі, поранені, були хлопці, які не витримали інтенсивності обстрілів і відійшли. Скидами противник спалив все. Подвір’я перед будинком зрівняли у вертолітний майданчик, з монолітного бетону залишилося півтори стіни. Днів чотири точно противник навіть не намагався просувати в тому напрямку піхоту. І Руслан тримав цю позицію. В один момент сам. З кулемета косив до останнього. Після купи контузій і поранень.
І робив він це все, бо знав, що якщо відійде, то хлопці на сусідній позиції опиняться в оточенні й навряд чи вийдуть.
Якщо впаде одна позиція – посиплеться решта. Відійшов вже, коли загроза оточення зникла. Зараз його нагородили орденом “За мужність”, і він лікується.
Інший приклад. Двоє бійців терміново знімаються і йдуть займати СП (спостережний пост) на позиціях, звідки втекли суміжники. Займають їх для того, щоб противник не відрізав ще два взводних опорних пункти. Коли на другий день суміжники так і не підійшли, вони самі вийшли на радіостанцію: “Ми залишимось тут, бо тоді нас обійдуть”. Останнє, що від них почули: “Нас оточують”. Позицію вони не здавали до останнього.
Так, були критичні моменти, коли довелося виводити кухарів, банщиків, заправників на позиції. Але це було контрольовано, бо знали, що за кілька днів проведемо заміну. Поставили їх у другу лінію оборони готувати окопи. Поставили поруч кілька досвідчених сержантів. Тому коли на них випадково вийшла заблукала група противника, вони прийняли бій.
І на третій день, із ранковими променями сонця, після зміни, кухарі ще й гордо привели полоненого непальця.
Як думаєте, скільки фізично такі бійці можуть активно воювати? Скільки часу їм потрібно на відновлення? Чи варто їх знов і знову використовувати, щоб затикати дірки в обороні, чи краще зробити сержантами або поставити вчити нове поповнення?
Де має бути межа стійкості на рівні рота / батальйон?
Є рубежі, які просто треба тримати, інакше противник підтягне артилерію, обійде з флангу сусіда, займе пануючу висоту, візьме під вогневий контроль логістику тощо. І часто в такій обороні ключову роль може грати якась маленька СП або кілька позицій, втрата яких тягне за собою обвал по всій лінії.
Зазвичай, коли ти пояснюєш це людям, вони роблять все можливе, щоб цю оборону тримати.
А є побудова оборони по точках. Яку люблять трошки вище батальйонів і бригад.
Це коли підрозділ займає оборону на непідготовлених позиціях, коли ти мусиш займати саме оцю хату, а якщо її спалили і знищили, а ти відійшов у сусідню – то це вже втрата позиції. А втрата позиції карається.
Це коли ти тримаєш крайню хату в селі тільки тому, що поки ти в хаті – село вважається нашим. І пофіг скільки там людей ляже за ту хату. Бо поки ви тримаєте крайню хату в селі Копиздичі, Копиздичі – українське село. І нема різниці, що та хата вже в оточенні тиждень, туди не можна довезти БК, провізію, неможливо провести евакуацію поранених і загиблих. Ви тримаєте ту хату, бо якщо “втратимо село – буде розслідування, і когось знімуть з посади”. Відновити позиції! Терміново! Хата в Копиздичах і СП в посадці – важливо!
І коли ситуація патова, людей не вистачає на оборону, ухвалюють рішення: “В бій усіх”.
Тобто мета покладених життя і здоров’я людей – це страх втратити посаду, страх бути покараним.
На цьому моменті наступає відповідальність командирів.
І найважливіше в цьому всьому ПРАВДА. Правда командира роти сказати, що я виставив позиції не там, бо вважаю інакше. Або навіть правда сказати, що людей не стільки, як мало би бути.
Правда командира батальйону / бтгр / полку / бригади сказати, що у нас недостатньо людей. І цими силами та їхньою мужністю ми витримаємо день / два / тиждень. А далі треба приймати рішення комусь вище.
Бо командир батальйону не вміє “наростіть штурмовиків до 16” за два дні, коли піхоти всього залишилось 4.
Інакше ми воюємо до останнього бійця.
А людський ресурс у нас не безмежний.
І таких, як Стетхем, більше немає. І його потрібно берегти. А щоб хтось став хоч на краплинку таким, треба роки досвіду, сталеві нерви і найголовніше – мотивація.
На нашому напрямку хлопці стримують оборону вже чи не третього батальйону.
І перші два рази це був непотріб. Діди по 60 років, зеки, найманці (зокрема згадані непальці).
Тому коли хтось гине або отримує поранення через цей шлак, це ще образливіше, бо противник давить м’ясом, коли ми обороняємося цвітом нації.
Наостанок згадаю цитату одного капітана армії США, який колись проводив нам навчання штурмовим діям: “Mission First, People Always”.
Я сподіваюся, що десь у владних кабінетах зрозуміють, що мобілізація сама собою не вирішить питання оборони.
Людьми треба вміти керувати.
Бо дрони, артилерію, снаряди можна дістати. А мотивованих, навчених патріотів більше немає. І “бабы нарожают” не спрацює.
Як відомо, в армії за публічність карають. Певно що й Івану Матейко його «правда»/позиція докором не обійдеться. Однак, поки мужні воїни говорять, ще є можливість змінити ситуацію. Настав час діями, а не словами наближати довгождану перемогу.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Ще більше фото в Instagram
Підписуйтесь на нас у Facebook