Тетяна Кароєва: феномен Вінниці - у соціальному капіталі її населення

Тетяна Кароєва: феномен Вінниці - у соціальному капіталі її населення

Доктор історичних наук Тетяна Кароєва упевнена, що феноменальний розвиток дореволюційної Вінниці ґрунтувався не лише на економічних показниках, а й на суто людському "умінні співпрацювати і домовлятися"
Феномен сучасної Вінниці, яку зараз дедалі частіше ставлять у приклад для наслідування іншим регіонам, наштовхнув "Місто" на думку поспілкуватися із фаховими істориками. Адже для них феноменально швидкий розквіт Вінниці не новина - він спостерігався і у дореволюційні роки. А от що було його поштовхом, чи не можна чогось навчитися у минулого, судіть самі із розмови із вінничанкою, доктором історичних наук, доцентом кафедри філософії, соціально-політичних дисциплін і етнології Вінницького державного педуніверситету ім.М.Коцюбинського Тетяною Кароєвою.

- Та думка, яку нав'язують сьогодні українському суспільству про Вінницю - це безумовно певна піар-кампанія. Хоча виникла вона все ж не на пустому місці, а базується на наявних тенденціях, - каже історик. - Як на мене, є певні ознаки підйому нашого міста. Але не сказала б, що ми настільки вже високо стрибнули. Принаймні, точно не на голову вище за інші міста. Просто цей наш підйом значно швидший і наочний. Ми за кілька років зробили те, на що іншим часто потрібні десятиліття. І, думаю, саме цій енергійності й дивується нині вся Україна.
 

- То все ж таки, чи маємо право говорити про сучасний вінницький феномен?
- Говорити можна, але дуже обережно. Ми відчуваємо упевнений поступальний шлях нашого міста, але цей процес ще не завершений... Чи назвуть це феноменом наступні покоління, я не знаю.
 

- А чи можна провести паралелі між сьогоденням і минулим, особливо початком ХХ ст.?
- Щодо Вінниці початку двадцятого століття багато хто використовує означення феномен чи феноменальний розвиток. Та, дивна річ, при цьому мало хто чітко окреслює, який саме сенс вкладається у ці слова. Традиційно говорять про Вінницю як про промислове і торгове місто, у якого несподівано з'явилися гроші, і от воно від того, мовляв, і розквітло.
 

- А це не так?
- Як на мене, це не зовсім коректна оцінка. Судіть самі. Якщо ми порівняємо промисловий і торговельний потенціал Вінниці із іншими містами Подільської губернії, то за жодним із тодішніх економічних показників ми не були однозначними лідерами. У галузі торгівлі, зазвичай, були на третьому-п'ятому місці, за промисловим виробництвом - якийсь рік виривались на перше, а потім знову могли скотитися до другого-третього. Тобто економіка й торгівля навряд чи були головним секретом нашого успіху. Хтось каже, що розквіту тогочасної Вінниці посприяла залізниця. Але нагадаю історію іншого повітового міста - Балти. У середині 19 століття за рівнем свого розвитку (за кількістю населення, міським бюджетом, обігом гуртової торгівлі) воно було другим, після Кам'янця-Подільського, містом губернії. Балта отримала залізницю у 1865 році. Маршрутом "Балта - Одеса" почали возити все збіжжя, яке йшло через Одесу у Західну Європу. Здавалося б, місто мало неймовірно розквітнути, але цього не сталося. І на початку ХХ ст. Балта стабільно за всіма економічними показниками посідала 4-7 місце серед інших повітових міст губернії.
 

- Тобто і для тодішньої Вінниці залізниця теж не стала джерелом розквіту?
- Вінниця стала частиною залізничної мережі тогочасної імперії через п'ять років після Балти. Чи можемо ми говорити, пам'ятаючи про Балту, що саме залізниця стала запорукою розвитку Вінниці? Навряд чи! Хоча у цьому питанні й були свої особливості. Магістрат Вінниці дав дозвіл на те, щоб залізницю будували на міських землях - у 2,5 верстах від основної міської забудови. У Балті залізничники такого дозволу не отримали, тому купували землю у приватних землевласників і будували вокзал, якщо не помиляюсь, за 8 верств від міста. Дорогу до вокзалу Вінниця будувала за власний кошт, а у Балті цю справу віддали у концесію - тобто місцевий купець збудував дорогу, а потім брав гроші за дозвіл на користування цією дорогою. Зараз такі дії балтської влади, мабуть, назвали б помилкою місцевого самоврядування.
 

- Ще кажуть, розвитку дореволюційної Вінниці сприяв військовий гарнізон.
- Військовий гарнізон у Вінниці розгорнувся повною мірою лише по закінченню будівництва казарм - це 1890 рік. Але на той час розмови про вінницький поступ (ще не називаючи це феноменом) вже точилися не перший рік. До того ж, той самий 47-ий піхотний Український полк перед тим тимчасово розташовувався у Гайсині. А ви чули коли-небудь про гайсинський розквіт?
 

- Тобто жоден із вищезгаданих факторів не був визначальним для розвитку Вінниці?
- У сукупності вони, звісно ж, працювали на користь міста. Але, як на мене, було ще дещо дуже суттєве, що сприяло вінницькому феномену. От, приміром, знаєте, як дореволюційне місто отримало кредит? А між іншим, це дуже цікава історія. До 1909 року Вінниця взагалі не мала права на кредитування, весь розвиток йшов за рахунок власних коштів. Лише у 1910 році місто отримало дозвіл на позику і три роки витратило на пошук вигідного кредитора, який би надав гроші під заставу міських земель. На той час вже були збудовані окружний суд, водогін, здійснена електрифікація. Вся ця безумовно потрібна і корисна діяльність, тим не менш, загнала місто у борги. На 1913 рік їх накопичилось вже 980 тисяч, тож без кредиту далі було просто ніяк. Аж ось у червні 1913 року місто подає заявку на отримання кредиту у щойноствореній Касі міського і земського кредиту. Там видавали кредити лише до 500 тис. рублів. Але Вінниця якимось чином отримала саме стільки, скільки й потребувала - 980 тисяч. Яким чином маленька провінційна Вінниця зуміла вибити ці гроші у загальнодержавній структурі у Санкт-Петербурзі? Які входи й виходи шукала у столиці тогочасної імперії? Мабуть, у відповідях на ці питання й криються маленькі таємниці вінницького феномену.
 

- Тобто успіху Вінниці до певної міри спряли ще й корисні зв'язки "у верхах"?
- Коли читаємо листування тогочасного міського голови Миколи Оводова із петербурзьким уповноваженим у міських справах Іллею Денисевичем, постійно зустрічаємо згадки про так званих "корисних людей", які можуть сприяти вирішенню того чи іншого питання. Ще одна деталь - у 1905 році Вінниця отримала право збирати податок із вантажів, які вантажилися на нашій станції. Ці гроші поповнювали міський бюджет. Термін дії цього дозволу був семирічний, за цей час ми мали б зібрати 70 тис. рублів на брукування вінницьких вулиць. При цьому ставку нам дали досить високу - чверть копійки із пуда, хоча традиційною для цього податку вважалася одна десята копійки. У 1912 році вулиці Вінниці вже були забруковані, час на збір податку вичерпався, визначену суму місто вибрало. Але право його збирати Вінниці і ще дев'яти сибірським містам залишили. Яким чином Вінниця потрапила у цей привілейований "сибірський список"? Зрозуміло, що без якогось впливового втручання не обійшлося. І ми навіть знаємо, хто міг тут допомогти Вінниці - той самий Ілля Миколайович Денисевич.
 

- Його роль у розвитку Вінниці не надто відома широкому загалу?
- Про нього справді мало знають. Але це дуже цікава людина. Він у Петербурзі спочатку був уповноваженим у справах Одеського міського громадського управління, згодом - Московського. А виходить, що опікувався - і досить таки успішно - ще й Вінницею, щонайменше із 1902 року. Тобто він офіційно отримував гроші від вінницького міського самоврядування і опікувався розв’язанням вінницьких проблем у столичних кабінетах. Щодо історії із кредитом у Касі він отримав ще й відсотки від суми позики. Донька Денисевича, до речі, вийшла заміж за Леоніда Андреєва - визначного письменника, засновника російського експресіонізму. Тобто Денисевич вільно почувався не лише у владних колах, але й у колах столичної інтелігенції. До речі, саме він на замовлення Оводова підбирав у столиці кінострічки для демонстрації у Вінниці. Той самий Денисевич оглядав у Петербурзі приватні бібліотеки, які власники виставляли на продаж, аби на їх основі Вінниця могла дешево скомплектувати ядро фонду міської бібліотеки. Таким чином місто придбало майже 9 тис. книжок, багато із яких були цінними екземплярами, усього лише за 7 тис. рублів. Тож місту кожна книжка обійшлася десь у 90 копійок, тоді як у середньому ціни на подібні книги у Російській імперії були у межах 1,5-2,5 рубля. Тобто Денисевич якраз і був одним із тих "потрібних людей" стараннями якого також розвивалася Вінниця.
 

- Але таких людей, які переймалися долею Вінниці, мабуть, було чимало й у самому місті?
- Так. І тут неможливо не згадати Миколу Оводова, Дмитра Гейдена, Григорія Артинова... Проте, згадуючи феномен Вінниці, я у першу чергу говорила б про соціальний капітал нашого населення. Соціологи, оперуючи цим поняттям, говорять про здатність людей налагоджувати вертикальні і горизонтальні соціальні зв'язки, які потім вигідно реалізуються у політиці, економіці і культурі. Дореволюційна Вінниця не мала своїх університетів, але було чотири гімназії, реальне, а пізніше ще й комерційне училища. Діти, отримавши середню освіту, їхали отримувати вищу освіту у інші міста. Як правило, звідти вони не поверталися. Водночас формували лояльне до рідного міста і освічене вінницьке земляцтво поза межами самої Вінниці. З іншого боку - оскільки у місті на той час була купа різних адміністративних установ, де мали б працювати виключно люди із вищою освітою, сюди постійно приїздили із усіх усюд імперії освічені, амбіційні і професійні. Частина врешті тут залишалася надовго, а часто й назавжди. Оскільки люди ці були із різних країв, різного соціального походження, різної віри - їхні такі відмінні культурні звичаї, життєвий досвід, знання змішувалися у вінницькому соціальному котлі. Всім цим людям, аби досягти успіху, потрібно було навчитися якось співіснувати у одному середовищі, домовлятися, поважати думки одне одного, вчитися один у одного, підтримувати один одного, ділитися знаннями. Державна система Російської імперії надавала преференції православним і росіянам, проте жодна із цих груп не домінувала у місті, тому життя вимагало від населення мирного співіснування.
 

- Тобто Вінниця вже тоді демонструвала ознаки по-європейськи толерантного міста?
- За сьогоднішньою термінологією, мабуть, ми могли б назвати це саме так. І можемо лише пожалкувати, що нинішній відтік освіченої молоді, яка дедалі частіше будує своє майбутнє у великих містах і за кордоном, не має такої потужної компенсації, як це було у Вінниці дореволюційній. Тобто ми маємо створити таку компенсацію для зростання соціального капіталу Вінниці сьогоднішньої.
 


Максим ЗОТОВ



Коментарі відвідувачів

НАЙБІЛЬШЕ ЧИТАЮТЬ

208

Протягом трьох годин 16 липня оперативники карного розшуку Головного управління Нацполіції Вінниччини та працівники Вінницького ...

153

У Вінницькій області на виборчому окрузі №17 (центр – місто Ладижин) заявили про напад кандидат у народні депутати України та волонтер ...

141

Вінниця підтвердила рейтинг інвестиційної привабливості на рівні «invA+». Це дані рейтингового агентства IBI-Rating. Про це сьогодні, 17 липня, ...

135

У зв'язку з реконструкцією трамвайної колії по вул.Соборній та враховуючи проведення робіт на Замостянській, до 29 липня буде повністю ...

125

Школа вінницького гіда незабаром запрацює у Вінниці. Вона має на меті підвищення кваліфікації екскурсоводів та формування нових ...