Тетяна Кароєва: феномен Вінниці - у соціальному капіталі її населення

Тетяна Кароєва: феномен Вінниці - у соціальному капіталі її населення

Доктор історичних наук Тетяна Кароєва упевнена, що феноменальний розвиток дореволюційної Вінниці ґрунтувався не лише на економічних показниках, а й на суто людському "умінні співпрацювати і домовлятися"
Феномен сучасної Вінниці, яку зараз дедалі частіше ставлять у приклад для наслідування іншим регіонам, наштовхнув "Місто" на думку поспілкуватися із фаховими істориками. Адже для них феноменально швидкий розквіт Вінниці не новина - він спостерігався і у дореволюційні роки. А от що було його поштовхом, чи не можна чогось навчитися у минулого, судіть самі із розмови із вінничанкою, доктором історичних наук, доцентом кафедри філософії, соціально-політичних дисциплін і етнології Вінницького державного педуніверситету ім.М.Коцюбинського Тетяною Кароєвою.

- Та думка, яку нав'язують сьогодні українському суспільству про Вінницю - це безумовно певна піар-кампанія. Хоча виникла вона все ж не на пустому місці, а базується на наявних тенденціях, - каже історик. - Як на мене, є певні ознаки підйому нашого міста. Але не сказала б, що ми настільки вже високо стрибнули. Принаймні, точно не на голову вище за інші міста. Просто цей наш підйом значно швидший і наочний. Ми за кілька років зробили те, на що іншим часто потрібні десятиліття. І, думаю, саме цій енергійності й дивується нині вся Україна.
 

- То все ж таки, чи маємо право говорити про сучасний вінницький феномен?
- Говорити можна, але дуже обережно. Ми відчуваємо упевнений поступальний шлях нашого міста, але цей процес ще не завершений... Чи назвуть це феноменом наступні покоління, я не знаю.
 

- А чи можна провести паралелі між сьогоденням і минулим, особливо початком ХХ ст.?
- Щодо Вінниці початку двадцятого століття багато хто використовує означення феномен чи феноменальний розвиток. Та, дивна річ, при цьому мало хто чітко окреслює, який саме сенс вкладається у ці слова. Традиційно говорять про Вінницю як про промислове і торгове місто, у якого несподівано з'явилися гроші, і от воно від того, мовляв, і розквітло.
 

- А це не так?
- Як на мене, це не зовсім коректна оцінка. Судіть самі. Якщо ми порівняємо промисловий і торговельний потенціал Вінниці із іншими містами Подільської губернії, то за жодним із тодішніх економічних показників ми не були однозначними лідерами. У галузі торгівлі, зазвичай, були на третьому-п'ятому місці, за промисловим виробництвом - якийсь рік виривались на перше, а потім знову могли скотитися до другого-третього. Тобто економіка й торгівля навряд чи були головним секретом нашого успіху. Хтось каже, що розквіту тогочасної Вінниці посприяла залізниця. Але нагадаю історію іншого повітового міста - Балти. У середині 19 століття за рівнем свого розвитку (за кількістю населення, міським бюджетом, обігом гуртової торгівлі) воно було другим, після Кам'янця-Подільського, містом губернії. Балта отримала залізницю у 1865 році. Маршрутом "Балта - Одеса" почали возити все збіжжя, яке йшло через Одесу у Західну Європу. Здавалося б, місто мало неймовірно розквітнути, але цього не сталося. І на початку ХХ ст. Балта стабільно за всіма економічними показниками посідала 4-7 місце серед інших повітових міст губернії.
 

- Тобто і для тодішньої Вінниці залізниця теж не стала джерелом розквіту?
- Вінниця стала частиною залізничної мережі тогочасної імперії через п'ять років після Балти. Чи можемо ми говорити, пам'ятаючи про Балту, що саме залізниця стала запорукою розвитку Вінниці? Навряд чи! Хоча у цьому питанні й були свої особливості. Магістрат Вінниці дав дозвіл на те, щоб залізницю будували на міських землях - у 2,5 верстах від основної міської забудови. У Балті залізничники такого дозволу не отримали, тому купували землю у приватних землевласників і будували вокзал, якщо не помиляюсь, за 8 верств від міста. Дорогу до вокзалу Вінниця будувала за власний кошт, а у Балті цю справу віддали у концесію - тобто місцевий купець збудував дорогу, а потім брав гроші за дозвіл на користування цією дорогою. Зараз такі дії балтської влади, мабуть, назвали б помилкою місцевого самоврядування.
 

- Ще кажуть, розвитку дореволюційної Вінниці сприяв військовий гарнізон.
- Військовий гарнізон у Вінниці розгорнувся повною мірою лише по закінченню будівництва казарм - це 1890 рік. Але на той час розмови про вінницький поступ (ще не називаючи це феноменом) вже точилися не перший рік. До того ж, той самий 47-ий піхотний Український полк перед тим тимчасово розташовувався у Гайсині. А ви чули коли-небудь про гайсинський розквіт?
 

- Тобто жоден із вищезгаданих факторів не був визначальним для розвитку Вінниці?
- У сукупності вони, звісно ж, працювали на користь міста. Але, як на мене, було ще дещо дуже суттєве, що сприяло вінницькому феномену. От, приміром, знаєте, як дореволюційне місто отримало кредит? А між іншим, це дуже цікава історія. До 1909 року Вінниця взагалі не мала права на кредитування, весь розвиток йшов за рахунок власних коштів. Лише у 1910 році місто отримало дозвіл на позику і три роки витратило на пошук вигідного кредитора, який би надав гроші під заставу міських земель. На той час вже були збудовані окружний суд, водогін, здійснена електрифікація. Вся ця безумовно потрібна і корисна діяльність, тим не менш, загнала місто у борги. На 1913 рік їх накопичилось вже 980 тисяч, тож без кредиту далі було просто ніяк. Аж ось у червні 1913 року місто подає заявку на отримання кредиту у щойноствореній Касі міського і земського кредиту. Там видавали кредити лише до 500 тис. рублів. Але Вінниця якимось чином отримала саме стільки, скільки й потребувала - 980 тисяч. Яким чином маленька провінційна Вінниця зуміла вибити ці гроші у загальнодержавній структурі у Санкт-Петербурзі? Які входи й виходи шукала у столиці тогочасної імперії? Мабуть, у відповідях на ці питання й криються маленькі таємниці вінницького феномену.
 

- Тобто успіху Вінниці до певної міри спряли ще й корисні зв'язки "у верхах"?
- Коли читаємо листування тогочасного міського голови Миколи Оводова із петербурзьким уповноваженим у міських справах Іллею Денисевичем, постійно зустрічаємо згадки про так званих "корисних людей", які можуть сприяти вирішенню того чи іншого питання. Ще одна деталь - у 1905 році Вінниця отримала право збирати податок із вантажів, які вантажилися на нашій станції. Ці гроші поповнювали міський бюджет. Термін дії цього дозволу був семирічний, за цей час ми мали б зібрати 70 тис. рублів на брукування вінницьких вулиць. При цьому ставку нам дали досить високу - чверть копійки із пуда, хоча традиційною для цього податку вважалася одна десята копійки. У 1912 році вулиці Вінниці вже були забруковані, час на збір податку вичерпався, визначену суму місто вибрало. Але право його збирати Вінниці і ще дев'яти сибірським містам залишили. Яким чином Вінниця потрапила у цей привілейований "сибірський список"? Зрозуміло, що без якогось впливового втручання не обійшлося. І ми навіть знаємо, хто міг тут допомогти Вінниці - той самий Ілля Миколайович Денисевич.
 

- Його роль у розвитку Вінниці не надто відома широкому загалу?
- Про нього справді мало знають. Але це дуже цікава людина. Він у Петербурзі спочатку був уповноваженим у справах Одеського міського громадського управління, згодом - Московського. А виходить, що опікувався - і досить таки успішно - ще й Вінницею, щонайменше із 1902 року. Тобто він офіційно отримував гроші від вінницького міського самоврядування і опікувався розв’язанням вінницьких проблем у столичних кабінетах. Щодо історії із кредитом у Касі він отримав ще й відсотки від суми позики. Донька Денисевича, до речі, вийшла заміж за Леоніда Андреєва - визначного письменника, засновника російського експресіонізму. Тобто Денисевич вільно почувався не лише у владних колах, але й у колах столичної інтелігенції. До речі, саме він на замовлення Оводова підбирав у столиці кінострічки для демонстрації у Вінниці. Той самий Денисевич оглядав у Петербурзі приватні бібліотеки, які власники виставляли на продаж, аби на їх основі Вінниця могла дешево скомплектувати ядро фонду міської бібліотеки. Таким чином місто придбало майже 9 тис. книжок, багато із яких були цінними екземплярами, усього лише за 7 тис. рублів. Тож місту кожна книжка обійшлася десь у 90 копійок, тоді як у середньому ціни на подібні книги у Російській імперії були у межах 1,5-2,5 рубля. Тобто Денисевич якраз і був одним із тих "потрібних людей" стараннями якого також розвивалася Вінниця.
 

- Але таких людей, які переймалися долею Вінниці, мабуть, було чимало й у самому місті?
- Так. І тут неможливо не згадати Миколу Оводова, Дмитра Гейдена, Григорія Артинова... Проте, згадуючи феномен Вінниці, я у першу чергу говорила б про соціальний капітал нашого населення. Соціологи, оперуючи цим поняттям, говорять про здатність людей налагоджувати вертикальні і горизонтальні соціальні зв'язки, які потім вигідно реалізуються у політиці, економіці і культурі. Дореволюційна Вінниця не мала своїх університетів, але було чотири гімназії, реальне, а пізніше ще й комерційне училища. Діти, отримавши середню освіту, їхали отримувати вищу освіту у інші міста. Як правило, звідти вони не поверталися. Водночас формували лояльне до рідного міста і освічене вінницьке земляцтво поза межами самої Вінниці. З іншого боку - оскільки у місті на той час була купа різних адміністративних установ, де мали б працювати виключно люди із вищою освітою, сюди постійно приїздили із усіх усюд імперії освічені, амбіційні і професійні. Частина врешті тут залишалася надовго, а часто й назавжди. Оскільки люди ці були із різних країв, різного соціального походження, різної віри - їхні такі відмінні культурні звичаї, життєвий досвід, знання змішувалися у вінницькому соціальному котлі. Всім цим людям, аби досягти успіху, потрібно було навчитися якось співіснувати у одному середовищі, домовлятися, поважати думки одне одного, вчитися один у одного, підтримувати один одного, ділитися знаннями. Державна система Російської імперії надавала преференції православним і росіянам, проте жодна із цих груп не домінувала у місті, тому життя вимагало від населення мирного співіснування.
 

- Тобто Вінниця вже тоді демонструвала ознаки по-європейськи толерантного міста?
- За сьогоднішньою термінологією, мабуть, ми могли б назвати це саме так. І можемо лише пожалкувати, що нинішній відтік освіченої молоді, яка дедалі частіше будує своє майбутнє у великих містах і за кордоном, не має такої потужної компенсації, як це було у Вінниці дореволюційній. Тобто ми маємо створити таку компенсацію для зростання соціального капіталу Вінниці сьогоднішньої.
 


Максим ЗОТОВ



Коментарі відвідувачів

НАЙБІЛЬШЕ ЧИТАЮТЬ

306

У Гайсині 14 жовтня сталась дорожньо-транспортна пригода за участі автомобіля Skoda та вантажівки Scania. У результаті автопригоди загинув ...

181

Помер Почесний Гетьман Українського козацтва і один із засновників Руху Володимир Мулява. Про це повідомив на своїй сторінці у ...

143

Приїзд до Вінниці міністра оборони Андрія Загороднюка у рамках "Діалогів з Україною" був більше схожий на соціальний зріз суспільних ...

142

Якщо у когось зупиниться серце десь у натовпі або транспорті, врятувати його зможуть лише ті, хто поруч. Про те, як правильно надавати ...

135

Вінничани продовжують допомагати військовим, які беруть участь в ООС. Цього разу волонтери доставлять на схід країни продукти ...