Шість із 13 своїх фільмів режисер Валерій Шалига зняв на Вінниччині

Шість із 13 своїх фільмів режисер Валерій Шалига зняв на Вінниччині

Актор і режисер Валерій Шалига розповів про свій перший "підпільний" театр, як хлопця із глибинки зустрічала столиця і які успіхи має сьогодні
Заслужений артист України, актор і кінорежисер Валерій Шалига двадцять років працював у Вінницькому академічному музично-драматичному театрі ім. М.Садовського. Для митця, який нині живе і працює у Києві, Вінниця залишилася місцем акторських злетів, творчих експериментів і режисерських "проб пера".
Зараз Валерій Леонтійович перебуває у Вінниці. Для "Міста" він розповів про свій перший "підпільний" театр, проблеми і успіхи українського кіно, поділився своїми поглядами на декомунізацію і дав кілька порад молодим людям, які збираються обрати професію актора.

- У всіх "вікіпедіях" написано, що Ви народилися у селищі Великі Коровинці, на Житомирщині, але жодного слова - про батьків. Хто чи що надихнуло хлопця із глибинки на вибір акторської професії?
- Я народився і виріс у військовій частині. Щодо акторства, думаю, що це якісь гени плюс природа, адже вибір професії був усвідомленим. Ще у 9-му класі я перейшов на українську мову, хоча навчався у російській школі, для мене це було принципово. Я хотів бути українським актором і розумів, що мені потрібно спілкуватися українською. Тож як боєць готується фізично, так я - мовно.
Що ще вплинуло на мій вибір? Я був дуже сором'язливий у підлітковому віці, а акторство дало мені можливість "розкритися". А починалось все дійсно у сільській глибинці. Під час канікул я приїздив до бабусі Наді. Саме у неї у селі зробив свою першу постановку. Ідея була моя, п'єса, яка називалася "Три друга", теж. Mи із товаришами довго репетирували, готувалися, запросили дівчат. Прем'єра тривала 5 хвилин. Коли дійство закінчилося, наші глядачки запитали: "Це все? Грайте ще". Тож довелось тричі виходили "на сцену". Після цього я і "захворів" на театр, ніби бацила залетіла, я писав, переписував, робив нові постановки.
Повернувшись після канікул додому у військову частину, зібрав "трупу" підпільного "шекспірівського" театру. Підпільного, тому що таємно від батьків на нашій квартирі ми ставили вистави, а шекспірівського - через те, що у ньому грали лише хлопці. Пам'ятаю, що під час уроків писали записки і таким чином розповсюджували інформацію про вистави. Коли нас розсекретили, то запросили на шкільну сцену. Театр отримав офіційний статус і назву - "Райдуга".
Зазначу, що жоден із моїх "театральних" друзів актором не став, але коли ми зустрічаємось, то обов'язково згадуємо ті часи. Після успіху шкільних вистав усі були впевнені, що я легко вступлю до театрального вишу, але склалося так, що я "пролетів" ще на прослуховуванні.

- Повернулися додому?
- Ні, залишився у Києві і пішов на будівництво, адже на будмайданчик брали без прописки. Саме у столиці розпочалося моє знайомство із професійним театром. Я вперше потрапив на виставу, це був "Бабин бунт" у Театрі оперети. Працював і навчався. Після роботи займався у народному театрі "Арсенал", із якого вийшло чимало акторів. Зокрема, і Броніслав Брондуков, нині покійний (ред. - актор відомий своїми ролями у стрічках "Афоня", "Зелений фургон", "Шерлок Холмс"). В "Арсеналі" підкупало те, що тут збиралися люди, які любили театр. Грали безплатно, але професійно. Пізніше у театрі я дуже дивувався, коли деякі актори дозволяли собі інколи байдуже ставитися до роботи. Заняття не пройшли дарма, вже на наступний рік я успішно здав іспити і став студентом театральної студії при академічному театрі імені І.Франка.
 

- Ваш творчий шлях можна поділити на три етапи - львівський, вінницький і київський.
- Кожен із цих періодів - це своєрідна сходинка. Львівський був доволі коротким, його можна назвати вимушеним. Іронія долі полягала у тому, що коли я навчався у студії, а навчався я добре, то мені обіцяли "гори золоті". Студентам, які навчалися посередньо, викладачі говорили: "Будеш грати у Дрогобичі або Ніжині". Вийшло ж так, що коли я після закінчення інституту пішов влаштовуватися на роботу у Києві, мені відмовили через відсутність прописки. Звичайно, можна було якось вирішити це питання, але я був молодим і принциповим. Тож сталося, як у прислів'ї "мах на сонце, ляп на землю". Довелося пакувати валізи і перебиратися до Дрогобича. Мені, як хлопцеві із Центрального регіону, було цікаво поїхати на Західну Україну. Люди там побожні. Театр, у якому я грав, був звичайний, я б сказав, реалістично-побутовий. Репертуар, такий як усюди: ставили "Циганку Азу" і "У неділю вранці зілля копала". Ми їздили із виставами "на гастролі" у гори, до гуцулів. Глядачі були просто чудові, вони настільки вірили у те, що відбувається на сцені. А зустрічали як! Ніби голлівудських акторів. Звичайно, було дуже приємно. Та у професійному плані хотілось більшого. Оскільки через прописку дорога до Києва була мені закрита, вирішив влаштуватися у вінницький театр, який завжди був одним із найкращих у Україні. У 1986 році я був прийнятий на роботу у трупу Вінницького академічного музично-драматичного театру ім. М. Садовського на чолі із Віталієм Селезньовим, який змінив на посту головного режисера легендарного Федора Верещагіна. Якщо говорити про київський період, то він триває і зараз. Знімаю кіно, серіали, знімаюсь.
 

- У шести фільмах, знятих Вами у Вінниці, були задіяні не лише театральні актори, але й звичайні вінничани, представники творчих професій. Чи залишилися задоволені їх роботою?
- У мене знімались і диктори ВДТ, і тележурналісти. Зокрема, Іван Педорук, і я вважаю, що доволі вдало. Стрічка "Покута", саме так називався перший фільм, був творчим експериментом. Я мав досвід роботи у кіно, знімався і знімав на кіностудії Довженка, тож розумів специфіку кіновиробництва. "Покуту" ж довелось знімали поза межами студії. Без технічного оснащення, професійного світла, художників кіно і навіть гримерів. Та все ж таки фільм відбувся. Відзначу, що моїм сподвижником на цьому етапі був Нестор Кондратюк, один із метрів вінницького драмтеатру. Щодо коштів, то нам багато допомагав бізнесмен Володимир Скомаровський. Після першого фільму були "Фатальна помилка" і "Далекий постріл", які знімали за фінансової підтримки Сергія Моргунова і Володимира Гройсмана. Зазначу, що ці кінострічки були зроблені більш професійно і їх навіть демонстрували на центральних телеканалах і кінотеатрах України. Почали говорити навіть про створення студії у Вінниці, але не судилося. Мене запросили на роботу до Києва. Я опинився перед складним вибором. Шкода було все кидати, сумно залишати театр, якому віддав 20 років, який став для мене справжньою сім'єю.
 

- Як зустріла столиця? Нині із кимось із відомих вінничан або екс-вінничан співпрацюєте?
- Київ не був для мене чужим, адже я тут навчався, працював. Зазначу, що нині місто дуже змінилося і не на краще, чого не скажеш про Вінницю. Що стосується вінничан чи екс-вінничан, то, звичайно, зустрічаємось. Товаришую із художником Віктором Рибачуком, оператором Василем Мідяним, із яким цього року зняли ще один вінницький короткометражний фільм "ВД".
 

- Ви зіграли більше 30 ролей у кіно, знімали серіали, працювали із відомими українськими і російськими акторами, як актор і режисер. Чим запам'яталась робота із ними?
- Розкажу про свій режисерський досвід. У мене у картині знімався Лев Пригунов. Свого часу він грав героя-комсомольця Віталія Бонівура у доволі популярній стрічці "Серце Бонівура", яка розповідала про становлення радянської влади на Далекому Сході.

- Я так розумію, що це був культовий фільм.
- Так. При знайомстві я сказав актору про цю роль, зазначивши, що ніколи не думав, що буду знімати такого відомого актора. А Лев Георгійович, який, як виявилось, був антирадянщиком, відповів: "Не нагадуй. Я все життя ненавидів цю роль". Поза кіно актор пише картини, це його друга професія. Просто насолодою було працювати із Адою Роговцевою, яка справжній професіонал, людина, віддана професії. Знімаємо сцену - горить будинок, героїня лежить на землі, над нею плаче її донька. Зняли крупний план. Кажу Аді Миколаївні: "Давайте далі дублерка вас підмінить, холодно". Вона, народна артистка, відповідає: "Дякую, я сама". Це говорить про те, як людина ставиться до своєї роботи. Буває, що актори, які ще нічого у своїй професії толком не зробили, ставлять такі вимоги… З Богданом Ступкою ми не лише працювали, але й товаришував. Він - віртуоз, душа компанії, міг заворожити як у кадрі, так і поза межами знімального майданчика. Чудовий оповідач. Назву, ще одне ім'я - видатного режисера, сценариста, педагога - Артура Войтецького, саме він привів мене у кіно. Артур Йосипович говорив про себе: "Я київський вінничанин, у Вінниці батьки поховані, це моя рідна земля". Так от, із Богданом Сильвестровичем саме він мене і познайомив на зйомках свого фільму "Господи, прости нас грішних", і саме він "змусив" Ступку зніматися на Вінниччині. Чув, що у Вінниці пропонують назвати вулицю іменем Богдана Ступки. Сподіваюсь, що можна буде таким чином вшанувати і пам'ять Артура Войтецького, якого поховано у Вінниці згідно із його заповітом.
Є на моєму рахунку і дві ролі історичних персонажів. У фільмі "9 життів Нестора Махно" я зіграв радянського полководця Михайла Фрунзе, а у військовій сазі "Офіцерські дружини" - Климента Ворошилова. Був дуже здивований, коли мені запропонували цю роль. Адже зовні на Ворошилова я не схожий, у нього кирпатий ніс.

- У цьому ж фільмі знімалась відома російська актора Марія Порошина, екс-дружина Гоші Куценка, який бував у Вінниці.
- Так, гарна акторка. Ми мало спілкувались. Зйомки відбувалися у період, коли російські актори були дуже налякані подіями в Україні. На той час було "запущено" чимало проектів, у яких знімалися російські актори. Пам'ятаю, що вони були дуже обережні перед приїздом до Києва - телефонували, докладно розпитували про ситуацію. Через події на Сході закривалися чимало проектів. Зокрема, стрічка "1944", яка мала стати продовженням фільмів "1941", "1942" і "1943". Нині, ситуація знову змінюється. Не всі творчі люди вірять російській пропаганді і тому знову до нас поїхали із Москви актори і режисери. Але тут є і позитив, і негатив, адже у останні роки кінематограф переключився на вітчизняних акторів, а це дає можливість отримати не лише досвід, але й просто роботу.

- Ви маєте не лише роботу, але й визнання ваших заслуг державою. Чи можете сьогодні рекомендувати молодим людям йти у акторську професію. Яку професію обрали Ваші діти?
- Так, я заслужений артист України. Це не було самоціллю, але коли у 2005 році звання присвоїли, я був задоволений. Щодо вибору акторської професії, то радити не берусь, кожен сам має визначитись - готовий на самопожертву чи ні. Щоб служити у театрі, крім таланту потрібно дуже сильно його любити. Це важка професія, іноді дуже не вдячна. Що стосується дітей, то сини ще малі, а дочка хоч і любить театр, її доля склалася поза його межами. Вона знімалась у моєму першому короткометражному фільмі, зйомки були для неї складними, і вона не любить їх згадувати.
 

- Які із відзнятих у останні роки вітчизняних кіноробіт можете відзначити. Чи є відсутність грошей найбільшою проблемою українського кінематографу?
- Я б назвав такі фільми, як "Плем'я" Мирослава Слабошпицького, "Поводир" Олеся Саніна, "Брати. Остання сповідь" Вікторії Трофименко, "Креденс" Валентина Васяновича, "Іван Сила" Віктора Андрієнка. Багато інших гарних проектів, які нині запускаються. Фільми знімаються, а от їхня прокатна доля… У кінотеатрах не показують, на телеканалах не "крутять". Зрідка вночі можна побачити українське кіно. Немає телеканалу суто українських фільмів. У Києві є один(!!!) кінотеатр "Ліра", де показують лише українські фільми. Тобто кіно не доходить до глядача, натомість людям показують серіали "третього ґатунку". Через цю низькосортність глядач відмовляються від телевізора, від цього "зомбі-ящика". Принаймні, серед моїх знайомих спостерігається така тенденція. Люди "пішли" у театр - це гарний знак. У 17 років я замислився, що можу дати цьому світу. І зробив такий висновок, що якщо не зможу нічого створити, то хоча б навчитися насолоджуватись тим, що створюють інші. Вміти насолоджуватись, вміти жити у красі - це потрібно виховувати.
 

- Чи є небезпека в українському кінематографі заміни комуністичних кумирів на нових ідолів? Що думаєте про декомунізацію?
- Ви знаєте, є таке прислів'я "Що посієш, те й пожнеш". Адже більшовики починали зі знищення пам'ятників.. Ми виховувались на цій культурі, на "Ми наш, ми новий мир построим", але спочатку "...мы разрушим, до основанья, а затем...". То ж історичний бумеранг, кинутий у 1917 році, повернувся. Я впевнений, що декомунізацію потрібно було проводити ще у 1991 році, коли Україна була оголошена незалежною державою. Тоді засудили, зробили певний антураж і розтягнули це задоволення на довгі роки. На жаль, не можна зробити так, щоб усі були задоволені, не все потрібно знищувати, потрібно визначати художню цінність пам'яток історії, але я впевнений, що декомунізація дасть свої плоди, а із часом нинішня ситуація не сприйматиметься так гостро.
 

- Для глядачів кіно - це відпочинок. А як і де Ви любите відпочивати?
- Є таке село Кілки на Житомирщині, там заряджаюсь енергією. У вільний час пишу картини. Люблю подорожувати Україною і світом. Україна дуже гарна, тільки "не розчесана".

 


Марина КАРАБАЙ



Коментарі відвідувачів

НАЙБІЛЬШЕ ЧИТАЮТЬ

234

Протягом трьох годин 16 липня оперативники карного розшуку Головного управління Нацполіції Вінниччини та працівники Вінницького ...

172

У Вінницькій області на виборчому окрузі №17 (центр – місто Ладижин) заявили про напад кандидат у народні депутати України та волонтер ...

164

У Жданівській об’єднаній територіальні громаді, що у Хмільницькому районі відкрили нову сучасну амбулаторію загальної практики ...

155

Вінниця підтвердила рейтинг інвестиційної привабливості на рівні «invA+». Це дані рейтингового агентства IBI-Rating. Про це сьогодні, 17 липня, ...

154

У зв'язку з реконструкцією трамвайної колії по вул.Соборній та враховуючи проведення робіт на Замостянській, до 29 липня буде повністю ...