"Хочеш жити - кажи "правильну правду"

23-річний вінничанин Віталій Ковальчук, якого наприкінці квітня показали російські телеканали як активіста Правого сектору, котрий приїхав у Слов\'янськ начебто влаштовувати провокації на Донеччині, нині активно розшукує свою матір. Галина Купрій ще восьмого травня поїхала шукати сина на Схід України - після того, як побачила те відео по телевізору. Де зараз перебуває жінка, досі невідомо, хоча минуло уже два місяці, як вона зникла.
Віталій Ковальчук став відомим саме після того російського відео. У кадрі - пригнічений хлопчина із синцями, у кашеміровому пальто розповідає російським журналістам, що він з Правого сектору. Однак за зовнішнім виглядом Віталій аж ніяк не походив на бійця. Та й Правий сектор потім швиденько заперечив причетність Віталія до їх організації. Потім журналісти покопались у минулому хлопця, знайшли його фото у команді одного зі столичних фітнес-клубів.
Віталій пробув у полоні у сепаратистів 45 діб. Сьогодні він розповів "Місту", яким насправді був "провокатором" і як саме змонтовано те проросійське відео з "правильною правдою". Тепер хлопець добре знає ціну життя, адже щохвилини міг з ним попрощатися. Також розповів, як кати вибивали з людей зізнання, як дозволяли спати лише навстоячки і змушували молитися, як виносили трупи замордованих людей у сміттєвих пакетах.
- 17 квітня, коли я приїхав у Слов\'янськ, військових боїв там ще не було. Відбувалося незаконні захоплення будівель, зброї. Я сам майданівець, був у самообороні у 15-й сотні, патріот, тому не міг сидіти осторонь. Думав, можливо, комусь потрібна допомога, тому й поїхав на Схід з товаришами по Майдану. Сказав батькові - їду, а що далі буде - сам не знаю, - розповідає Віталій Ковальчук. - Спочатку ми поїхали у Харків, а звідти у Слов\'янськ. У хлопців із собою було два обрізи і кілька патронів для самозахисту, у мене зброї не було. Блокпости обходили полями і лісами, на одному нас помітили і почали до нас бігти. Хлопці відбилися світло-шумовою гранатою, ми стали тікати, по нас відкрили стрілянину, ми розбіглися у різні боки.
Віталій розповідає, що вирішив повернутися у Харків і їхати додому, але його спіймали, коли їхав у попутці.
- Мені зав\'язали очі, зв\'язали руки й ноги і повезли у Слов\'янськ, зачинили у підвалі. Там же був депутат Володимир Рибак (депутат Горлівської міської ради від партії "Батьківщина", який намагався зняти із захопленої сепаратистами будівлі прапор самопроголошеної "Донецької народної республіки". - Авт.), якого разом із його помічником потім замучили до смерті, а тіла вивезли у сміттєвих пакетах. Були зі мною ще двоє знайомих із Майдану, - згадує Віталій. - Увечері нас почали допитувати, сильно били, катували. Підхід до кожного був різний, залежно від статусу. Найгірше вчиняли з тими, кого найбільше ненавиділи, особливо людей з Правого сектору, який "вбиває російських громадян" - там реально у це вірять. Катували нас так звані "специ" - приїжджі колишні військові. На місці було багато місцевих із Слов\'янська, приходили люди з сильним російським акцентом, один з позивним "Діма Пітерський", який розповідав, що приїхав воювати, бо не має що втрачати. Я бачив знаменитого "Бабая", він доказував, що українці - це росіяни, які відділилися, у чому намагалися і нас переконати, але складалося враження, що вони самі себе переконують.
За словами Віталія, кати били хлопців у груди, голову - руками і ногами, дубинами, одягали на голову сміттєві пакети, засовували у спину ніж і провертали.
- Мені, можна сказати, найбільше "пощастило", оскільки я був не з Правого сектору, мене не так жорстоко катували. В принципі, вже з мого телефону, який відібрали, було ясно, що я із Самооборони Майдану, - веже розповідь Віталій. - Вибиваючи "зізнання", сепаратисти хотіли почути те, що ми приїхали їх вбивати, потрібно ж було якось їх дії виправдати - ми ж нічого їм не зробили, а тут вони нас катують. Двоє моїх товаришів представилися з Правого сектору - їх дуже сильно били, одному щоку шилом пробили, іншому зламали пальці, пиляли зуб стоматологічною машинкою.
У полоні Віталій пробув весь час провів у підвальному приміщенні, де капало зі стін, лежали брудні матраци.
- Спочатку нас тримали у підвалі СБУ, потім перевели у підвал ІВУ (інстанції тимчасового утримання). Весь цей час катування не припинялися, комусь навіть скальп зняли - скоріше за все, уже з трупа, - продовжує Віталій згадувати пережиті жахіття. - Усі були дуже стомлені, адже спати спочатку дозволяли лише навстоячки. Нам приносили хрестики, казали, щоб молилися. Один із моїх товаришів, повернувшись з кімнати допиту, сказав, що бачив там уже два трупи. Ми зрозуміли, що нас так само вб\'ють... За два тижні ставлення до нас трохи змінилося, стали не так сильно бити.
Попри усі знущання, хлопців приходили годувати, виводили надвір у туалет, дехто навіть теплі речі приносив. Згодом Віталій дізнався, що обох його майданівських друзів убили по-звірячому - розпороли животи і кинули у річку, прив\'язавши до спин рюкзаки з камінням. Хлопець переконаний, що йому вдалося вижити завдяки власному ставленню до життя. А ще припускає, що, ймовірно, роль зіграли інтерв\'ю, які йому довелося давати перед камерами для російських журналістів.
- 17 квітня мене знімав канал "Росія 24". Але журналісти, видно, побачили, що немає сенсу у сюжеті, адже я ж був не "вбивцею" з Правого сектору, а просто приїхав дізнатися, що відбувається на Сході. Виходить, за що ж тоді мене побили? Таке відео не можна було пускати в ефір, - вважає Віталій. - На Великдень мене знову знімали, попередили: "Хочеш жити - кажи "правильну правду". Тоді я сказав фразу, яку нам постійно вбивали в голову, коли били: "Вони захищають свій дім" - цю фразу зазомбовано повторював кожен із так званої ДНР. Ця "правильна правда" їм сподобалася. На відео показали, що мене відпускають, але насправді закинули у підвал. Зрештою, російські журналісти просто змонтували два відео, вибравши окремі мої фрази і додали відео про обстріл блокпоста, який стався 19 квітня, хоча в цей час я був уже спійманий, - мовляв, я з Правого сектору приїхав убивати людей. Але мені у підвалі потім насправді було все одно, яке там відео вийшло. Не важливо, як тебе б\'ють - справа чи зліва.
Саме завдяки цьому відео про те, що син у Слов\'янську, дізналися батьки. І почали пошуки, підключили СБУ.
- Спочатку ДНРівці заперечували, що я у них. Але зі мною в одній камері сидів американський журналіст - Саймон Островський, якого я й попросив зателефонувати моїм рідним, коли того відпустять, написав йому номер телефону. Той подзвонив і розказав, де я, - розповідає Віталій. - На той момент я уже не боявся смерті. ДНРівці попереджали: у випадку штурму нас усіх розстріляють. Я думав про рідних, друзів і близьких, мав надію, що ніхто ні за що на мене не ображається. Згадував знайому дівчину, яка мені подобалася, думав, можливо, мене згадає... А одного дня просто прийшов охоронець, назвав моє ім\'я, сказав, що мене відпускають. Я навіть не повірив спочатку. Мені зав\'язали очі, і машиною, мене і ще одного хлопця, відвезли на кордон між Ізюмом і Слов\'янськом, пересадили в іншу машину, де уже "наша" людина сказала, що ми дійсно звільнені. Працівники СБУ відвезли нас у Харків і дали квитки на автобус до Києва.
Віталій - з Іллінців, Вінницької області. У минулому навчався в авіаційному університеті на факультеті міжнародного права. Останній час працював фітнес-тренером у київському спортклубі. Зараз він намагається пробитися до верхівок влади, які займаються звільненням полонених. І саме там, у полоні, тепер перебуває його найрідніша людина - мама.
- Восьмого травня мама була на блокпосту у Слов\'янську, вона приїхала мене визволяти, навіть передачі передавала. Я знаю, що вона досі у полоні. Вона дуже хвора, адже перенесла ракову хворобу, - говорить Віталій. - Я через СБУ, через нашу владу намагаюся її звільнити. Ніхто, на жаль, не повідомляє, де вона зараз. Все, що я знаю, - це те, що восьмого травня її мали відправити в Ізюм. Але не відправили.
Віталій дуже сподівається, що незабаром він знайде маму, просить відгукнутися небайдужих, хто, можливо, має зв\'язки, що можуть допомогти у пошуках зниклої 47-річної жінки на Сході України - Галини Іванівни Купрій.
Віталій планує створити організацію, яка б займалася пошуками тихих, які потрапили до рук сепаратистів, адже переконаний, що він не один такий, кого торкнулося це лихо.
- Люди, які опиняються в такій ситуації, просто не знають, куди їм звертатися, виникає замкнене коло, - пояснює Віталій. - Попри все я знаю, що мама повернеться, адже вона така ж сильна духом, як і я.


Ірина МОХАР



Коментарі відвідувачів

НАЙБІЛЬШЕ ЧИТАЮТЬ

496

26-27 липня у Вінниці відбудеться турнір з футболу «Кубок Героїв спецназу». Захід проходитимуть на стадіоні КП «Центральний міський ...

403

Протягом трьох годин 16 липня оперативники карного розшуку Головного управління Нацполіції Вінниччини та працівники Вінницького ...

302

У Жданівській об’єднаній територіальні громаді, що у Хмільницькому районі відкрили нову сучасну амбулаторію загальної практики ...

278

Спеціально обладнаний автомобіль для перевезення осіб з інвалідністю, які мають порушення опорно-рухового апарату, урочисто передано ...

274

У Вінницькій області на виборчому окрузі №17 (центр – місто Ладижин) заявили про напад кандидат у народні депутати України та волонтер ...