Наталка Доляк: задля своїх читачів готова видавати книжки власним коштом

Наталка Доляк: задля своїх читачів готова видавати книжки власним коштом

Цьогорічна володарка Всеукраїнської літературної премії ім.М.Коцюбинського вважає, що відомий автор може дозволити собі не залежати від примх видавця

  Цьогоріч конкурсна комісія, яка мала визначити переможців премії ім. М.Коцюбинського у номінації "Науково-популярна література", обирала з-поміж шести творів авторів із різних регіонів України. Приємно, що лауреатом стала саме наша землячка, письменниця та журналістка Наталка Доляк.

  Її белетризований роман-біографія "Загублений між війнами", який вийшов у світ ще у 2015 році, описує життєвий шлях талановитого письменника, поета і воїна Юрія Будяка (Покоса). Здається, подій його бурхливої долі вистачило б не на одне життя. Англо-бурська війна, Перша світова, революція, розпад Російської імперії, становлення УНР, репресії, Друга світова… Цій незвичайній людині довелося не один раз міняти і рід занять, і спосіб існування… Він був матросом і чабаном, воював в Африці на боці повсталих бурів, урятував самого Вінстона Черчилля, мандрував Францією, Італією, Синґапуром, Туреччиною; вчителював в українському селі, був одним із найвпливовіших діячів новітньої української культури, брав участь у створенні УНР, пройшов крізь сталінські табори…

  Наталка Доляк поділилася з "Містом" історією власного входження у письменництво, літературними успіхами та проблемами, планами на майбутнє.

- Як письменниця я народилася досить пізно, - говорить авторка роману. - Часто письменники розповідають, що вже у школі, чи одразу по завершенні навчання у школі писали перші вірші, чи навіть прозу. В мене нічого подібного не було.

- А що ж врешті стало поштовхом до письменництва?

- З усних оповідок. З часом у мене накопичилося досить багато життєвого досвіду, наприклад, я двічі емігрувала з України. Тож коли приходили додому друзі чи родичі, мене майже завжди просили розказати якусь цікаву бувальщину. І в якийсь момент мені вже набридло грати роль такої собі "папужки", яка щоразу розповідає одне й те саме. Тоді почала додавати до тих історій якісь вигадані деталі. І бачу - інтерес у очах моїх слухачів пояскравішав. Але то було ще не саме письменництво, лише його іскринки. Побрехеньки, як я сама це називала.

- Письменник починається з першого твору. Як він визрів?

- Це було у 2009 році. Старша донька, вона тоді вчилася на першому курсі в інституті, якось попросила: "Мамо, розкажи щось про свою юність, про хлопчиків, про кохання, про секс..." Був довгий зимовий вечір, і такою ж довгою стала розмова. Стільки всього їй порозказувала: спершу про себе, потім про друзів і подруг, звісно ж, приміряючи на себе їхні історії. І, розповідаючи, раптом сама відчула, що ця історія має завершену структуру справжнього оповідання. Подумала - приїду додому й запишу. Так і зробила... Перечитала - ніби цікаво.

- А іншим показували?

- З цим якраз була проблема. В моєму оточенні тоді нікого з літераторів чи навіть філологів не було. А дати почитати комусь з рідних - це ж не об'єктивно. Звісно ж, вони скажуть: "Вау!" Довелося шукати критиків у інтернеті, так і натрапила на сайт Гоголівської академії. Розмістила там своє оповідання, воно мало назву "Візерунки раннього диско", і почала чекати відгуків. Сама собі сказала - якщо зараз мені напишуть, що це якась дурня, то ото й буде хрест на моїй писанині, більше нічого не писатиму. От сиджу - чекаю. І з подивом бачу, щойно хтось щось новеньке виставить на тому сайті - йому одразу ж і відповідають. А мені - ніхто й нічого. Минув день, три дні, тиждень... Я вже нервую і думаю: мабуть, таке недолуге понаписувала, що людям ліньки навіть покритикувати. Аж раптом - відгук, навіть більше схожий на невеличку рецензію, від письменника Олеся Бережного. Я відтоді вважаю його своїм хрещеним батьком у літературі. Свою рецензію він назвав "Це диско має грати далі" і загалом написав багато теплих слів щодо мого твору.

- Мабуть, це неймовірно окрилює?

- У мене було відчуття наче прорвало якісь шлюзи. Одразу почала багато писати - ледь не раз на три дні нове оповідання. І за півроку-рік понаписувала мало не на збірку оповідань, які загалом отримували схвальні відгуки на тому літературному сайті. Але мені вже цього було замало, почала шукати, де б їх надрукувати. А видавництва або не відповідали, або писали відмови: ми з початківцями не співпрацюємо. Аж раптом згадала про конкурс "Коронація слова". От, думаю, гарна нагода вийти з категорії початківців. Була лише одна перешкода - на конкурсі не було номінації "коротка проза", натомість була номінація "роман"... І я написала роман. Бо що мені було робити (сміється. - Авт.)

- Легко він писався?

- Насправді, я досить лінива. У мене з мого гастарбайтерського досвіду лишалася новела, яку я тоді й вирішила розширити до роману. Бо чого має добро пропадати. А з маленького зробити велике - справа не хитра, щось допишу. Ну, це я так собі тоді думала. Насправді ж вийшло все зовсім не так. Те, що я почала дописувати до тієї новели, врешті дало мені змогу вийти на нову цікаву тему. І от вже з цієї теми й виріс повноцінний роман "Гастарбайкерки, або Берлінський джайв". Вислала на конкурс і... пролетіла. Але не образилася. Вирішила, мабуть, цей роман ще треба буде допрацювати, а тим часом сідаю писати наступний.

- То був роман "Заплакана Європа"?

- Так, він. Його і тих самих "Гастарбайтерок" наступного року знову відправила на конкурс. І знову - нічого. Тому через рік вирішила піти трошки іншим шляхом - не подобаються романи, то я вам напишу інше. І на основі "Гастарбайтерок" написала ще й п'єсу. Тож цього разу вислала на конкурс вже три твори. І от саме ця п'єса, написана буквально за десять днів до граничної межі прийому творів на конкурс, і була номінована.

- Та здаватися все ж не думали?

- Яке там здаватися. Викинула з своїх романів вступ, трохи переписала, щоб події почали швидше розвиватися, буквально з перших рядків. А на додачу написала ще й кіносценарій "Біженка", взявши за основу "Заплакану Європу". Як писати кіносценарії я насправді тоді не знала, але знайшла кілька посібників. Читала, писала, звіряла. І цього разу моя наполегливість була винагороджена. У 2012 році на "Коронації слова" отримала одразу три премії.

- Відтоді з видавництвами розмовляти стало простіше?

- Вже через день чи два мені зателефонували. Спочатку сказали, що хочуть видати одну книжку. Потім другу, третю...

- З премією ім.Коцюбинського, знаю, теж не все просто було.

- Почнемо з того, що я подавалася на неї ще минулого року, але тоді до перемоги не вистачило буквально одного голосу. То я прочитала уважно умови, переконалася, що жодної заборони на подання двічі одного й того самого твору на конкурс немає. Цього року знову подала свого "Загубленого між війнами". І виграла!

- А яка доля кіносценарію, адже українське кіно зараз ніби відроджується?

- Серед членів журі "Коронації слова" були й режисери, вони підходили до мене - запитували, де і коли я закінчувала сценарний факультет? Доводилося відповідати правду - у мене зовсім інша освіта, на сценариста я не навчалася. Це їх дуже дивувало, бо, мовляв, мій сценарій можна брати за зразок, навчати за ним студентів. Тож, мабуть, недаремно я так уважно штудіювала ті сценарні підручники. Що ж стосується можливої екранізації - вона доволі затратна у фінансовому сенсі для українських кінематографістів. Адже режисеру доведеться відтворити епоху 90-тих років минулого століття та ще й багато знімати за кордоном. Мені навіть радили перекласти сценарій англійською та спробувати показати комусь з голлівудських продюсерів. Якщо знайдеться гарний перекладач, який зможе творчо підійти до перекладу, можливо, так і зроблю.

- Знаю, що останнім часом Вас турбують проблеми з видавництвом?

- Видавництво, яке я давно називала своїм, видало вже чотири мої романи - це "Клуб сімейного дозвілля". Там не було проблем. Я легко приймала їхні варіанти оформлення, вони в свою чергу не вимагали у мене щось змінювати у текстах. Так було аж до того часу, поки не змінився головний редактор. Підхід став іншим, і я перестала надсилати туди рукописи для публікації. Якраз тоді й отримала пропозицію з іншого видавництва "КМ-Букс". Знайома, яка працює там редактором, запитала, чи не змогла б я для них написати детектив. А у мене якраз вже був написаний, але ще не опублікований іронічний детектив "Шикарне життя у Вупперталі". Його я й вислала. Він вийшов з друкарні в форматі покет-бук, маленькою книжечкою у м'якій обкладинці... А потім почались якісь непорозуміння. Мені почали диктувати, у яких книгарнях я можу проводити презентацію цієї книжки, а у яких ні. Я здивувалася - адже умовами договору це не прописувалося. Я ж не підневільна! Свої думки щодо цього виклала у листі на ім'я видавця і думала собі, що на тому це непорозуміння і вичерпалося. Здавалося, мене почули.

- Але не так сталося, як гадалося?

- Спершу виникла ситуація, коли у одеській книгарні, де мала відбуватися презентація моєї книжки, до неї абсолютно нічого не підготували. Я не маю на увазі чогось особливого, але якщо це презентація, то має бути принаймні стіл і стілець для автора і хоча б кілька стільців для тих, хто прийде. У мене немає манії величі, я не чекала натовпу фанатів, але принаймні могла б якось звернутися до тих людей, хто просто зайшов у крамницю за книжками. У книгарні цьому жодним чином не сприяли. Свої думки про ситуацію я виклала у Фейсбук, але замість того, щоб вибачитися і якось заладнати цю прикрість, від мене почали вимагати видалити той пост. Я відмовилася. А нещодавно відкриваю програму вересневого Львівського книжкового форуму і бачу, що мене проігнорували. Хоча ще влітку видавництво прописало мені тур кількома містами, кінцевим пунктом якого мав стати саме цей захід. Запитую у видавців, чи не помилка. Мені відповідають - так, все правильно, для вас не резервували місце на форумі і туру теж не буде. Я так розумію, що це щось на зразок помсти.

- Схоже, доведеться шукати інше видавництво?

- Схоже на те. А ще краще - самостійно займатися видавництвом своїх книжок. Скажи мені хтось ще три-чотири роки тому, що я маю власним коштом видати і розповсюдити свою нову книжку, я б знизала плечима - як це? А зараз, коли вже маю відоме ім'я і вірних читачів, я до цього у повній мірі готова. Бо навіть стикаюся з ситуацією, коли приїздиш на презентацію у якесь місто, а моїх книжок там просто немає. Натомість люди приходять і питають, а де їх знайти, в кого купити, ми хочемо це читати. Тож, думаю, невеличкі тиражі, скажімо, у тисячу екземплярів, я можу й сама видавати. Скажу більше, не тільки можу, а й буду.
 


Максим ЗОТОВ



Коментарі відвідувачів

НАЙБІЛЬШЕ ЧИТАЮТЬ

1980

Начальник Головного управління ДСНС Вінниччини про досвід Лозової, який знадобився під час гасіння пожежі на Калинівському арсеналі, ...

1222

14 жовтня Вінниця на день знову стане столицею УНР: які заходи заплановані у місті до Дня захисника України   14 жовтня в Україні ...

1134

Цими вихідними на Європейській площі Вінниці вирувало емоціями “Місто Професій”, де маленькі містяни пробували себе в ролі різних ...

268

Маленькій вінничанці Даші Мартинюк потрібна допомога - сім'я збирає гроші на лікування 8-річної дівчинки.   У Даші лікарі виявили ...

254

6-7 жовтня на Вінниччині перебував Святійший патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.   Візит Владики об’єднав дві знакові ...