Трирічний Тимофій. Семирічні Радислав та Аріна. Дев’ятирічний Герман. П’ятнадцятирічні Данило, Микита та Аліна. Шістнадцятирічний Костянтин. Сімнадцятирічний Нікіта.
Ці імена — не просто статистика. Це діти, які загинули внаслідок удару російської балістичної ракети по мирному Кривому Рогу. Їм ніколи більше не побачити весну, не зіграти на майданчику, не обійняти своїх батьків. Вони стали жертвами не війни як абстрактного явища, а цілеспрямованого акту терору, здійсненого росією.
Ракета влучила у вулицю. Звичайну вулицю, на якій були магазини, ресторан, житлові будинки та дитячий майданчик. Усе — мирне, звичайне, щоденне. І все — зруйноване вибухом. Окрім загиблих дітей, ще дев’ятеро дорослих загинули, 62 людини отримали поранення, серед них 12 дітей. Багато хто — у вкрай важкому стані.
І поки медики рятували життя, російські дрони атакували місто вдруге, просто під час рятувальної операції. Ще один загиблий, ще семеро поранених. Це не просто воєнний злочин. Це зухвалий прояв нелюдської жорстокості, цинізму й ненависті до всього живого.
Удар по Кривому Рогу завдали фугасною балістичною ракетою. Це не високоточна зброя, яка вибирає цілі. Це — знаряддя терору, яке розриває навколишній простір, убиваючи всіх, хто просто був поруч. Її запускають не для точності, а для максимальної кількості жертв. Росія прекрасно це розуміє. Це — не помилка. Це свідоме рішення знищувати людей.
Світова реакція на трагедію була неоднозначною. Країни Європи — Чехія, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Австрія — висловили підтримку Україні. Посольства Японії, Великої Британії, Швейцарії, Німеччини — теж. Але реакція США викликала різке обурення. Сильна держава з могутнім голосом на світовій арені — і така слабка, стерильна заява, без слова “російська”, без чіткого визнання злочинця.
Президент України Володимир Зеленський чітко сказав:
“Щоб завершити війну, треба називати речі своїми іменами. Треба тиснути на того, хто обирає війну, а не мир. На того, хто вбиває дітей замість припинити вогонь.”
Мілітарні аналітики підтверджують: використання фугасів — це не промах, це метод досягнення цілі — терору. Російська армія не цікавиться військовими штабами. Вона б’є по районах, де живуть люди. І потім прикривається фальшивими версіями про “найманців” чи “інструкторів”.
Це — стратегія страху. Вбивати більше. Вбивати дітей. Вбивати випадково, але системно. Щоб паралізувати волю, залякати суспільство, змусити здатися.
Світ не повинен звикати до зла. Не повинен проходити повз убивство дітей. Кожен такий удар — це злочин, який має отримати не тільки моральну, а й правову оцінку. Санкції мають посилюватися. Тиск має бути тотальним. Називати речі своїми іменами — це перший крок до справедливості.
Бо кожна хвилина мовчання — це ще один уламок у дитячому тілі.
Кожна дипломатична обтічність — це ще один уламок у вулиці, яка мала бути живою.
Кожен убитий українець — це не цифра. Це біль, який ніколи не мине. І який вимагає дій.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Ще більше фото в Instagram
Підписуйтесь на нас у Facebook