Українським сім’ям доводиться пристосовуватися до нової жахливої реальності. Але як пояснити те, що відбувається, маленьким дітям?
Про це розповідає BBC.
Десять днів тому український письменник-фантаст Антон Ейне мав випустити свою останню книгу, але тут вторглися росіяни. Тепер, каже він, це більше не має значення. Він з дружиною та їхнім трирічним сином ховається у Києві.
Вони живуть у 24-поверховому житловому будинку з підземним паркінгом, де люди сплять на бетонній підлозі. Там страшенно холодно, до того ж Антон хвилюється, що будівля може завалитися. Тому він і його сім’я почуваються в безпеці у квадратному бетонному колодязі між ліфтами.
Це стало їхнім притулком під час постійних повітряних тривог. Вони приносять іграшки та планшет для свого сина й стежать, щоб він сидів у найбезпечнішому кутку.
Антон каже, що їхній син хвилюється, ставить багато запитань. “Вчора моя дружина спустилася вниз, а коли вона повернулася, він запитав: “Мамо, вони у тебе стріляли?”.
Дружина відповіла: “ні, любий”, а він знову спитав: “Вони застрелять мене? Я не хочу, щоб вони робили “бах-бах”.
Антон каже, що деякі батьки пришили на одяг позначки з групою крові своєї дитини і вчать з ними домашню адресу та імена батьків на випадок, якщо вони розлучаться.
І поки вони ховаються у притулках або намагаються сісти на потяги до безпечного місця, багато батьків також розмовляють один з одним про те, як війна впливає на їхніх дітей і як найкраще захистити їх від травм.
“Деякі батьки кажуть дітям, що це гра, – каже Антон. – Ми намагаємося казати синові правду, але м’якшу, адаптовану до розуму трирічної дитини”.
“Ми кажемо йому, що на нас напали погані солдати, а хороші солдати, ті з українським прапором, нас захищають, і тут, у цьому укритті ми захищені”.
Малюнки сина Антона, схоже, не мають ознак травми, але у деяких друзів Антона є старші діти, і малюнки, які вони малюють, чітко показують, що вони постраждали від ситуації.
Подруга Антона поділилася малюнком свого чотирирічного сина після ночівлі у бомбосховищі – на ньому зображені люди, які тікають від великого червоного диявола.
Батьки та вихователі дитячого садка його сина продовжують спілкуватися через Telegram. Вони діляться порадами, як говорити з дітьми про те, що відбувається.
“Хтось навіть поділився інструкцією, як пояснити дітям, чому дорослим можна тепер лаятися, тоді як у звичайному житті це було заборонено”, – каже Антон.
Антон та його дружина почали менше звертати увагу й на інші моменти виховання. “Через цю ситуацію син дивиться набагато більше мультфільмів, ніж зазвичай, і їсть набагато більше солодощів, ніж зазвичай. Нам потрібно чимось його зайняти – він не повинен звертати занадто багато уваги на те, що відбувається”.
“У цей час психологи радять бути лагіднішими з дітьми, пестити їх набагато більше, ніж зазвичай”, — каже Антон.
Але щодо безпеки, мають бути суворі правила. Їхня трирічна дитина швидко зрозуміла, якщо чути сирену, сім’я повинна тікати й ховатися.
“Щойно ми чуємо сирени або отримуємо сповіщення, ми кричимо: “У притулок!” і хоч би чим був зайнятий наш син, він все лишає і біжить. Він розуміє, що ситуація надзвичайна. Нас навіть дивує, наскільки добре діти розуміють необхідність правильно поводитися”.
Оскільки російські обстріли посилюються, а колони ворожої техніки наближаються, багато українських батьків вирішили покинути свої домівки з маленькими дітьми.
Дослідниця з Києва Ганна разом зі своїми двома синами, яким вісім і шість років, поїхала до Польщі.
Цілими днями вони сиділи вдома, чули вибухи, чули як тремтять вікна, і їй довелося розповісти дітям, що відбувається. Їй було важко знайти баланс між реальністю і тим, скільки може витримати дитячий розум.
“Мені як матері було складно, тому що я мала пояснити правду, але водночас не налякати їх надто сильно”, – каже вона. Тож я просто сказала їм, що на нас напали, але зараз ми у безпеці. Проте коли відчуваємо, що нам треба йти, вони повинні слухатися”.
Стиль виховання Ганни також змінився – тепер не було місця дискусіям. “Зазвичай я прошу їх щось зробити, але тепер час виконувати накази”.
Після кількох днів обстрілів Ганна зрозуміла, що більше не хоче, щоб її діти чули вибухи, й вирішила залишити Україну. “Це було дуже, дуже важке рішення”, – каже вона.
Її дітям теж довелося прийняти важке рішення – вони могли взяти лише одну зі своїх іграшок. Її старший син обрав Беззубика, іграшкового дракона із мультфільму “Як приручити дракона”, а її молодший – іграшковий автомобіль-трансформер.
Для них це було складне рішення, каже Ганна – можливо, таке ж важливе, як і для неї самої покинути країну.
“Я думаю, що емоційне навантаження у нас було однакове”.
Їм знадобилося 52 години, щоби дістатися до безпечного місця у Польщі. Колишній чоловік Ганни привіз їх на кордон, а сам повернувся на війну.
Ганна каже, що подорож у зоні бойових дій з двома дітьми була виснажливою, і вона зрозуміє, чому багато її друзів вирішують залишитися ближче до дому.
Тепер вони у безпеці, але хлопці багато розпитують про своїх бабусь і дідусів, а особливо про батька, який залишився. “Це розриває мені серце, коли вони запитують, чи живий він, чи є в нього руки й ноги. Вони бояться, що він може отримати серйозну травму”.
Ганна каже їм спробувати жити сьогоденням. “У нас є лише тепер. І тепер ми у безпеці”, – каже вона.
Що саме розповісти дітям – вирішують кожні батьки окремо.
Оксана втекла з рідного Львова у Польщу. Її шестирічна донька має аутизм і вона важко переносить гучні звуки. Сирени повітряної тривоги дуже лякали її. Дівчинка розуміла, що її мама теж нервує, тож Оксані довелося розповісти їй правду про те, що відбувається.
“Я пояснювала, що це війна, і ми повинні бути у безпеці, і що через те, що відбувається, багато людей загинуло”, – каже Оксана.
“Важливо не вводити дорослих дітей в оману, тому що вони все одно відчувають, що ситуація погана”.
Синові Ірини лише два роки, і вона вирішила не розповідати йому зайвого. Провівши три ночі у бомбосховищі в Ірпені, вони втекли з міста і вирушили на Західну Україну.
Вона сказала синові, що вони збираються відвідати друзів, тому що він занадто малий, щоб зрозуміти, що їм загрожує небезпека. “Я не сказала йому, що йде війна. Я не впевнена, що йому потрібно це знати, він ще маленький”.
Антон і його родина поки що залишаються вдома, але з просуванням російських військ, можливо, їм теж незабаром доведеться евакуюватися. Він не впевнений, куди.
“Ніхто не знає, яке місце є найбезпечнішим, це – рулетка”, – каже він.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Ще більше фото в Instagram
Підписуйтесь на нас у Facebook