Перший образ, що виникає при знайомстві з Андрієм Опанасюком, підприємцем і волонтером з Вінниці, – це людина, яка бачить майбутнє свого міста. Відкритий, харизматичний, завжди усміхнений…
Про війну та нові виклики він говорить з упевненістю та оптимізмом, розглядаючи їх як можливості проявити себе і досягти нових вершин. Швидко стає зрозуміло, що Андрій – особистість з видатними комунікативними здібностями та чіткими цілями. Знайомтеся ближче: Андрій Опанасюк – підприємець, який колись успішно будував дороги, тепер займається фортифікаційними спорудами, і мріє створити у Вінниці сухий порт.
Про це інформує Моя Вінниця.
За майже 18 років у бізнесі Ви лише цьогоріч почали публічно виступати. Що б Ви розповіли про себе за дві хвилини?
Я є підприємцем з 2008 року. Це рішення прийняв ще школярем. Мої батьки обоє за фахом педагоги, бюджетникам доводилось виживати у важкі 90ті роки. Мама вимушено почала займатись підприємницькою діяльністю. Я їй у цьому допомагав, будучи школярем (6 клас). Ще тоді мені ця діяльність подобалась. Я сказав мамі, що якщо щось виходить, то треба розширитись, тобто масштабувати цю справу. Тоді ще не було коучів, тренерів по бізнесу чи спеціальних курсів. Орієнтир – лише власні відчуття. Мама дослухалась (посміхається)…..
Наразі мої батьки обоє покійні, однак їх підтримка сформувала у мене ту впевненість без якої в бізнесі успіху не досягнути. Я надзвичайно їм вдячний. Попри те, що я одразу відмовився здобувати педагогічну освіту та продовжувати батьківський шлях, саме завдяки батькам я чітко розумів, що вища освіта вкрай необхідна. Моя перша професія – це ІТ, це по суті була більше комп’ютерна інженерія, друга – економічна. Обидві освіти здобував самостійно. У той час батьки мене бачили податківцем. Однак для мене було принципово не підпорядковуватись комусь, а самостійно приймати рішення, хоча б частково, тому державну службу я відкинув одразу. Тиск, звичайно, був, однак я аргументовано відстояв свою позицію.
Я з легкістю можу розповідати, комунікувати з різними людьми, однак повний контроль над моїми діями викликає у мене внутрішню напругу та дискомфорт. Підприємець – це саме та людина, яка вільно може розпоряджатись своїм часом, приймати рішення, і звичайно, нести за це відповідальність (посміхається)…
Я жодного разу не пошкодував про свій вибір. А найвищою похвалою для мене був момент, коли (здається, на день народження) батько сказав мені: «Сину, не треба мені нічого доводити, ти вже все довів!». Це був визначальний для мене момент, як особистості. Адже батько був схожий на «тиху воду», кожне слово виважене, обдумане. Він 18 років займав високу посаду – начальник районного відділу освіти. Щодня, коли батько одягав костюм, білу сорочку, краватку, я дивився на нього знизу догори. Він для мене був еталоном, я щодня на батька рівнявся. Але собі шлях я обрав інший, свідомо.
Мій шлях точно не простий, навіть тернистий. Маю багато гарних історій, але за гарними історіями завжди є моменти падінь та важких підйомів. Переживав такі моменти не один раз. Моя підприємницька діяльність достатньо різнопланова, але завжди знаходив у собі сили продовжувати улюблену справу. Часом перечитував Черчилля, надихаюсь його силою духу та мудрістю, складні були часи та сильні опоненти, однак він гідно виходив із доленосних ситуацій державного масштабу. Постійно цитую його вислів, що успіх – це вміння рухатись від невдачі до невдачі, не втрачаючи ентузіазму.
Фото: MyVin
А з сучасників хто Вам імпонує найбільше?
Я ніколи не створював собі кумирів чи ідолів, але є ті, хто вартий наслідування. Я переконаний, що кращі з кращих є у кожній галузі. Із середовища підприємців в Україні можу виділити для себе раніше підприємця, банкіра, людину, яка почала бігати марафони, а тепер служить в ЗСУ – це Андрій Оністрат. Підприємець, який у мене особисто викликає захоплення та повагу. Коли я маю складну задачу чи навіть певний виклик, я надихаюсь саме такими людьми. Захоплююсь і тими, хто має неймовірно високі навички комунікації. Вважаю, що це справжній дар, а якщо його немає, то кожному необхідно здобувати.
Хто сьогодні допомагає Вам приймати складні рішення?
Щодо особистих питань, то це моя сім’я – дружина та троє дітей. А щодо бізнесу, зазвичай сам. Водночас, до думки партнерів прислухаюсь.
Розмістіть будь ласка по важливості для досягнення успіху наступні фактори – знання, дисципліна, середовище та удача.
З моєї точки зору, порядок наступний – середовище, удача, дисципліна, потім знання. Пам’ятаю один момент, коли я отримав у подарунок листівку де була лише одна фраза – бажання, бажання, і ще раз бажання. Мені тоді було 22-23 роки і я міг би не звернути на неї взагалі жодної уваги, але я інтуїтивно відчув, що було вкладено у, здавалося б прості, чотири слова. Вона мене вразила… Вважаю, що бажання та внутрішня мотивація є рушійною силою. Саме вони допомагають долати ту внутрішню лінь, яка є від природи в кожної людини. Повторюсь, що і комунікація, як навичка, має надзвичайно важливе значення для досягнення результату.
Про вже досягнуті результати, тобто діючий ваш бізнес. Згідно даних Оpendatabot на даний час Ви є директором двох ТОВариств та власником ще 4-х ТОВок. Можливо щось змінилось за останній рік?
Ні, нічого. Є ще декілька напрямків де я є співвласником або інвестором, де-факто. Є ще ряд стартапів, але там інша юрисдикція.
Чи були думки з часу повномасштабного вторгнення щось закрити?
Ні, але було дуже важко. Один із бізнесів з партнерами – це дорожньо-будівельна сфера. Таких важких часів ми ще не переживали. Ми були повністю залежні від держзамовлення. Як відомо, дороги будує виключно держава. До 24 лютого 2022 року Україна мала амбітні плани з реалізації проекту «Велике будівництво», у тому числі будівництво доріг та автомагістралей. Попри різне ставлення суспільства до цього проекту, в Україні реально почали з’являтись дороги. І коли в один день все зупинилось, фінансування закрилось на невизначений термін, альтернативи не було, то розуміння, що таке «складні часи» прийшло само собою.
Зважаючи на те, що ви наважились співпрацювати з державою, а це завжди складно та ризиковано, чи можна стверджувати, що Ви азартний гравець?
Так, можна сказати достатньо азартний (посміхається).
Це добре чи погано?
Однозначної відповіді немає. Я ніколи в азартні ігри не грав. Однак іноді ставлю для себе високу планку і сам починаю змагатись з собою, прагну перевищити попередні результати знову і знову. Це теж певною мірою азарт. Сьогодні зробити краще та більше, ніж учора. І так постійно… Однак критичне мислення постійно зі мною (сміється). Можна сказати, що я людина «холодного розрахунку», об’єктивно оцінюю ситуації. Але без певного азарту я б не зміг долати виклики та братись за достатньо ризиковані справи.
Колись мені потрапив на очі допис психолога про те, що люди недооцінюють виклики, які стоять за амбітною задачею, а якби про них заздалегідь знали, то точно не пішли б. І часто люди потрапляють в ситуацію коли беруться за справу, не повністю розуміючи перешкоди, дійшли до середи, і як на озері, назад немає сенсу плисти, змушені рухатись до кінця.
Фото: MyVin
Ви як любитель азарту та ризику, що поєднані з успіхом, мабуть, часто п’єте шампанське? Чи винагороджуєте себе в інший спосіб?
Так, винагороджую. Не часто, але буває. Тут справа ось у чому, маючи матеріальну можливість придбати бажане, я не завжди даю собі внутрішній дозвіл це зробити. Я знову і знову кажу собі, як тільки зробиш ще краще, тоді себе і побалуєш.
Яка у Вас найбільш дорога річ з серії «власна винагорода»?
Автомобіль. Але це було до війни. Зараз інші пріоритети.
З чого починали трудову діяльність, це ж не був одразу бізнес?
Так, звичайно. Ні досвіду, ні грошей тоді ще не було. Після закінчення університету я влаштувався одразу на дві роботи. Одна з них – менеджер у Приватбанку. Батько мріяв побачити мене банкіром. Я витримав лише рік. І саме в цей період я прийшов у відомий будівельний Концерн «Поділля» з метою придбати квартиру. У результаті мені запропонували роботу (сміється)….
Все просто, щоб придбати квартиру я проявив усі свої навички комунікації, у мені побачили не лише гарного покупця, але і майбутнього успішного менеджера-продавця. Так почалась моя співпраця з Тимофієм Гіренко, який для мене одразу став прикладом та вчителем. Саме там я здобув необхідні знання та навички для успішного ведення бізнесу.
Перша ідея бізнесу відповідно була пов’язана з будівництвом – виготовлення бетонних виробів. Потім масштабував. Мої відчуття того періоду – це азарт захопливої гри. Коли дійшло до об’ємів вагона, то придбав власне обладнання. Так з’явилась торгова марка «Моноліт» – постачальник бетону. Тоді грошей вистачило тільки на обладнання, а оборотних ресурсів вже не було. Ось так фактично і було прийняте перше ризиковане рішення… Згодом, для розвитку бізнесу, я позичив у знайомого значну суму, щоб вчасно повернути борг, я продав авто, повертався додому тролейбусом, але таким щасливим я себе ще не відчував ніколи (сміється)… З цією людиною ми товаришуємо досі.
Сфера будівництва вважається рушієм економіки. Як думаєте, що чекає її у наступні п’ять років?
Тільки вгору. Навіть при нинішніх викликах війни. Вінниця для цієї сфери особливо приваблива. Центральний, фактично, безпечний регіон.
Фото: MyVin
Скільки сьогодні людей у Вас працює?
Складно відповісти точно, цифра змінюється чи не щодня, бізнес різноплановий. Якщо говоримо про будівельно-дорожню компанію, то це було понад 200 осіб, зараз менше ста. Якщо говорити про стартапи, то є команди 5-7-10 осіб.
Який середній вік працівників?
У будівельно-дорожній компанії це переважно фахівці 40+. Тобто, люди з досвідом. Відсоток молоді складає не більше 15.
Яка середня зарплата працівників?
До повномасштабної війни ринок сильно диктував зарплату, тоді також відчувався брак кадрів, тому в середньому від 30 тисяч, але були періоди, коли асфальтоукладачі отримували в місяць і 80 тисяч гривень.
Що з кадрами сьогодні?
Ми і до війни готові були платити шалені гроші фахівцям. Уявіть ситуацію, у нас була техніка, але не було людей. Щоб поновити об’єми, які втратили у 2022 році, у 2023 ми погодились взяти замовлення у Запорізькій області. Завдяки цьому ми достатньо добре закрили минулий рік. Стосовно цього року, то маємо того ж основного замовника – державу, але будуємо вже не дороги, а фортифікаційні споруди. Була ситуація, коли з трьох бетонних заводів, один запускали на один день. А це все люди, зарплата, утримання, податки…
Де будуєте фортифікаційні споруди?
Сумщина.
Яка географія Вашого бізнесу?
Вінниччина, Сумщина, Кіровоградщина. У кожному з цих регіонів у нас є сучасний асфальтобетонний завод. Мали плани придбати ще три, поки відклали. Запоріжжя для нас був нетиповий регіон, нам довелось купувати там на місці сировину. Команда та техніка були наші. Були і додаткові виклики, але справились.
Які дороги будували на Вінниччині?
Міжнародна дорога М21 – Вінниця-Могилів-Подільський. Також дорога М12 – дорога на Кропивницький (з Умані), зробили в рекордні терміни, встигли до Дня Незалежності України, будівельники працювали у дві зміни, а завод працював 24/7. Був випадок, коли у конкурентів просили допомогу і вирішували питання, тому повторюсь, комунікація для ведення бізнесу – це одна з необхідних навичок. Дзвінки о 3 годині ночі теж мали місце. Пам’ятаю момент, як сказали, що нашу роботу з будівництва дороги прийматиме Президент.
Часто практикуєте виїзд на об’єкти?
Так, безумовно. Це дає мотивацію працівникам і сам розумієш, що дійсно відбувається на об’єкті. Це невід’ємна складова.
Чи правда, що успішний підприємець має рано прокидатись?
Я не знаю, як в успішних (сміється), скажу про себе. Мені набагато простіше заздалегідь організувати свій робочий день. Завдяки 30 хв. планування, я чітко розумію, що саме маю робити та який бажаний результат отримати. Раніше мав відрядження у Суми, часто повертався о 2 годині ночі, а о 7 прокидався від робочих дзвінків, мене це вибивало, важко сконцентрувати увагу.
Маєте водія чи самі кермуєте?
За потреби, переважно сам.
Як змінився ваш робочий день порівнюючи до повномасштабної війни, перші дні та сьогодні?
Сьогодні робочий день більш-менш рівномірний, йду по плану (сміється). В принципі, я ставив собі таку задачу, бо перші тижні війни сильно вибили із звичного ритму нон-стоп. Лише через два місяці я усвідомив, що як раніше вже не буде ніколи. Що робити з бізнесом ще не знав, сидіти і переживати просто не міг, тому робив що міг – допомагав ЗСУ. З’явилось відчуття, як кажуть у спорті «клінч», коли ти не можеш рухатись, тебе затиснули, стримують відхід від удару. Планування частково повернуло мені відчуття контролю ситуації. Тоді і прийняв рішення інвестувати в стартапи. Це дає певну свободу та безпеку. Як показав мій досвід, залежність від одного замовника чи постачальника надзвичайно великий ризик, все може зупинитись в один день. А якщо це будівельний бізнес, то тим більше. Звичайно є і свої переваги – великі замовлення. Наразі я прагну мінімізувати у бізнесі вплив зовнішніх факторів, тому і переключив свою увагу частково на стартапи.
Що хотіли б порадити підприємцям-початківцям?
Я маю один проект, який називається «Posterum» – це молодіжна платформа, фактично простір для молоді віком від 16 до 22 років. Туди приходять ініціативні школярі та студенти, які обмінюються досвідом, дискутують, вчаться, отримують навички комунікації. П’ять років тому мені запропонували бути його спонсором. Я не переслідував жодної комерційної мети. Для мене це був перший досвід соціального підприємництва. Час від часу я туди приходжу в якості спікера, гостя або звичайного відвідувача. Люблю спостерігати за молоддю. У них горять очі… Нещодавно у просторі провели «Чемпіонат спікерів», я був вражений тим, як швидко молодь навчається, за три тижні вони здобули чудові знання і продемонстрували їх.
Іноді до мене приходять молоді люди з ідеями для бізнесу, звичайно, це не є великі суми для реалізації задуманого. Після аналізу пропозиції, я іноді допомагаю, без розрахунку на прибуток. Пам’ятаю, як було складно мені з першим капіталом, і як допомогли сторонні люди. Варто сказати, що мав декілька ситуацій, коли ідеї, як кажуть «вистрелили» і мені навіть повернули кошти. Приємно відчувати свою причетність до хороших справ та успіху інших людей…
Кажуть, що у бізнесі немає друзів – це так? Ваш досвід
Друзі різні, у мене їх багато. Є шкільні друзі, досі підтримуємо стосунки, є університетські друзі, колеги-друзі – це все різні друзі. У бізнесі мені достатньо складно перебувати у партнерстві.
Чому?
На мій погляд, у партнерські стосунки приходять люди, які переважно вже реалізувались, мають певні здобутки у житті. І тепер їм треба домовитись, комусь у чомусь поступитись. Відверто, мені не просто це робити, бо я хочу як краще для проекту, але іноді змушений доводити свою позицію, а потім не вистачає енергії вже на саму реалізацію. Розумію, що не всім однаково, у мене так, саме тому більшість проектів, що реалізуються у партнерстві, мають форму одного активного партнера, а другий фактично бенефіціар. Мав досвід, коли мінялись з партнером позиціями.
А компроміс, як інструмент, уникаєте чи застосовуєте?
Застосовую. Однозначно. Без компромісу точно не буде результату.
Фото: MyVin
З розмови складається відчуття, що ви оптиміст?
Більше оптиміст ніж песиміст.
І все ж, Ваше найбільше розчарування?
Війна. Пам’ятаю, як 23 лютого 2022 року я був по роботі у Києві, зі знайомими мали розмову про ймовірність повномасштабного наступу. Я тоді навіть серйозно не задумувався про ситуацію, хоча довіряю фаховості цих людей. Я не допускав навіть думки, що у наш час можуть бомбити цілі міста. Цю інформацію я сприйняв, як чергову інформаційну атаку.
Нещодавно Ви публічно озвучили ідею побудувати у Вінниці сухий порт, розкажіть будь ласка детальніше.
Ця ідея якраз і прийшла в період повномасштабного вторгнення. Раніше ми мали морські порти. Сьогодні вони фактично призупинили роботу через постійні обстріли окупантів. Я часто по роботі їжджу до Києва. Неподалік Вінниці, десь 30 кілометрів по київській трасі, бачу як звичайна площадка перетворилась фактично на сухий порт. З, умовно, на початку 10 контейнерів там за короткий проміжок часу було уже розміщено майже до сотні. Логістика змінилась, спробували і воно запрацювало.
У Вінниці на базі колишнього лампового заводу також можна зробити подібний сухий порт. Є всі передумови: близько залізниця, гарні під’їзні дороги від окружної міста для великогабаритного транспорту. Сама територія колишнього заводу може стати майданчиком для релокованих підприємств, такий запит є. Більше того, майже 90% цих запитів – це підприємці Харкова. Сьогодні вони змушені терпіти обстріли та виживати у надскладних умовах. Зараз Вінницька міська рада розглядає декілька варіантів реновації цієї території, можливо, моя пропозиція і стане однією з ключових. Міська влада зацікавлена у тому, щоб бізнес релокувався саме до нас. У Вінницькій міські раді навіть мають вже дорожню карту, як можна перетворити цю покинуту територію на індустріальний парк. Можливо, у цьому потужному хабі і ми матимемо власне підприємство, але воно буде одне з десятка чи сотні….
Ідея сухого порту для Вінниці говорить про те, що ви маєте певні плани на найближчий час. Який ваш горизонт планування?
Навіть в рамках озвученої ідеї я бачу горизонт планування п’ять років. Чітко знаю чим би хотів займатись і головне, заради чого. Переконаний, навіть в умовах війни необхідно рухатись вперед.
Чому за 18 років у бізнесі Ви не змінили Вінницю на велике місто-мільйонник, де, як відомо, більші можливості, наприклад, Київ?
Зізнаюсь, змінював, але на короткий час. Це було у 2021 році. Я з дружиною та трьома дітками переїхали у Київ. Постійні відрядження до столиці вже виснажували, тому і наважився на переїзд. Війна внесла корективи, повернулися до вже рідної, відносно безпечної Вінниці. Бачу своє успішне майбутнє саме тут.
І на завершення інтерв’ю підступне питання, як Ви рахуєте гроші?
Просто, все записую (посміхається). Ось дивіться, у телефоні все записано.
Фото: MyVin
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Ще більше фото в Instagram
Підписуйтесь на нас у Facebook