З перших днів повномасштабного вторгнення піхотинці 14 бригади оперативного призначення НГУ “Червона Калина” — Микола та Юрій — стали не лише побратимами, а й справжніми друзями. Пліч-о-пліч звільняли Київщину, потім брали участь у боях за Сєвєродонецьк, Лисичанськ, звільняли окуповану Білогорівку. Разом опинялися в найгарячіших точках фронту. Остання з них — оборона в населеному пункті Спірне Бахмутського району.
Про це інформує Місто, посилаючись на Суспільне.
Юрій двічі був поранений та попри це знову повертався в стрій та продовжує виконувати бойові завдання.
Головний сержант взводу Микола нагороджений медаллю “Захиснику Вітчизни”. Про бойові завдання і випробування, які довелося подолати, та побратимство на лінії ворожого вогню військові розповіли Суспільному.
“Пліч-о-пліч звільняли Київщину”
“Ми зачищали Северенівку, нам не дуже було приємно бачити те, що наробили наші вороги. Ми звільняли село за селом. Коли проходили — бачили автівки, загиблі сім’ї у них, страшні були звірства”, — каже Микола.
“Мене вразив людський фактор, коли я спілкувався з людьми. Загинула дівчинка і двоє хлопців, підлітків, розказували мені те, що вони вийшли погуляти, а ті технікою виїжджали і розстрілювали на дорозі. Люди не виходили з будинків, а дівчинка одна розповідала, як вона сиділа у вікні, записувала кількість військових, та яка техніка проїхала і всю цю інформацію передавала своєму батькові, який служить в ЗСУ. Це було небезпечно, як мінімум, я їй казав про це, а вона каже — треба”, — розповідає Юрій.
“Заради цих моментів хочеться рухатися далі, виганяти ворога з нашої землі, щоб повністю його вибити. Ворога змушувало тікати те, що вони не очікували, що наші хлопці дадуть таку відсіч, що в них будуть такі великі втрати. На мою думку, це й у змусило їх відходити”, — каже Микола.
Про бої за Сєвєродонецьк
“У нас був штурм самого Сєвєродонецька. Ми побачили, що сила ворога переважає і була команда відступити і зайняти нові позиції. Ми були на заводі, “Азоті”. Ми міцно тримали оборону”.
“На “Азоті” нам довелося зіштовхнутись з регулярними військами росії та ахматівцями. По 3-4 рази на день вони пробували нас штурмувати, але їм так і не вдалося, — каже Микола.
“Кілька разів був за крок до смерті”
“Випадок, що запам’ятався — ніч, ми заступили на пост і тут передають, що ворог проліз нам під будівлю. Було вікно, обкладине мішками, я кинув гранату під саму споруду, я підйшов, чекав, тільки хотів кинути і спалах, прокидаюсь — я на землі, вікна немає. На самій промзоні ми тримати завод близько 3 тижнів, могли далі тримати, але нас почали брати в оточеняня, важко було постачати боєприпаси і продукти. Вищим командування було рішення виходити. Коли ми перейшли, відійшли ми закріпилися в посадці, недалеко від Лисичанська”, — каже Микола.
“Нас крили дві години”
“Білогорівка — перший населений пункт, який був звільнений в Луганській області, я приймав участь у штурмі населеного пункту. Ворог давав супротив, але ми давили і видавили. Ми зайняли рубежі, закріпилися там і тримали оборону там до кінця ротації. , — каже Микола.
“Одного разу ми прибули в пасадку, нам треба було слідкувати чи немає російського танку, а якщо є передати це по зв’язку. І от, ми закріпились — нас почали одразу крити, мінами, згодом пішли касети, коли ми просили відступу — нас крили 2 години, окопів ще не було, ми тільки прийшли, за нами тоді прийшло ще 10 людей, ми виходили через село, там жили люди. Через кожне подвір’я нам кричали, що ми вороги їх, що артилерію на нас викличать, йдеш і розумієш, що я тут так роблю? За що я тут воюю?, — каже Юрій.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Ще більше фото в Instagram
Підписуйтесь на нас у Facebook