Термін розлади харчової поведінки (РХП) з’явився в Україні відносно недавно. Спочатку вважалось, що це хвороба моделей і кінозірок, які шкодять собі через амбіції в кар’єрі та жорстокість індустрії. Проте за останні кілька років зі словами анорексія, булімія і компульсивне переїдання познайомились звичайні українські родини.
Психологиня та психодраматистка Тетяна Сус розповідає, що за рік професійної практики у Вінниці кожен 4-й пацієнт звертався до неї розладом харчової поведінки. Зазвичай, це молоді дівчата 16-25 років.
Психологиня пояснює, що люди із порушеннями харчової поведінки (булімія, анорексія) використовують їжу як засіб символічної комунікації.
— Вони часто не можуть розвиватись через відсутність важливих життєвих навичок або ж через невдалі спроби порозумітись з людьми. Це ті ж люди, що їздять з нами в транспорті, ходять з нашими дітьми у школу, це не лише герої телешоу чи модних показів, — каже Тетяна Сус.
Часто люди, що не зіштовхувались з цією проблемою вважають, що це просто примха і потрібно лише почати нормально харчуватись, і все мине. Тетяна Сус наголошує, що все значно складніше.
— Порушення харчової поведінки, зокрема булімія, це коли для людини їжа, вага і образ тіла стають головними цінностями. У людей з РХП всі думки тільки про їжу і вигляд свого тіла. Такі люди перестають бути цікавими оточуючим, і тим самим ще більше «занурюються» у свій світ власних вдосконалень, худнуть ще більше при анорексії, або ж, у випадку з булімією, продовжують розгойдувати гойдалку «об’ївся-покарав себе».
За словами психологині, пацієнти з РХП можуть подолати розлад самотужки, але це може бути ризиковано, тому варто звернутись до спеціаліста.
— Однозначно підхід має бути комплексний. І буває, що одним спеціалістом не обійтись. Потрібно залучати дієтологів, терапевтів, іноді (у випадку з анорексію) стаціонарне лікування. Психолог, психотерапевт в першу чергу діагностує причину порушення, потім працює з нею, когнітивною та емоційною сферою таких пацієнтів. Застосовуються тілесно-орієнтовані методи та методи зі зміною в «Я-концепції», «тілесного Я», самооцінкою пацієнта, — розповіла Тетяна Сус.
Часто людина не усвідомлює, що з нею щось не так, але є певні тривожні дзвіночки на які варто звернути увагу. Психологиня каже, якщо людина помічає у себе ці симптоми, варто звернутись до спеціаліста:
- ви постійно незадоволені власним виглядом, своїм тілом, вагою
- 30 і більше % думок у вашій голові пов’язані з їжею
- вам рідні та знайомі робили зауваження з приводу занадто низької ваги, але ви продовжуєте худнути
- ви вживаєте діуретики та послаблювальні засоби, тільки щоб зменшити вагу, а не за призначенням лікаря
- ви постійно берете участь в марафонах стрункості чи сидите на дієтах
- ви уникаєте ваги або ж, навпаки, зважуєтесь декілька разів на день.
Також психологиня радить пройти кожній опитувальник харчової поведінки, навіть, якщо симптомів у себе не помічаєте. Тетяна Сус підкреслює, що одужати від РХП цілком можливо. Головний рецепт такий:
— Перше — усвідомити проблему, друге — захотіти одужати, третє — працювати над усуненням проблеми, четверте — вірити в себе, і любити себе.
Дві вінничанки анонімно поділилися своїм досвідом боротьби з розладом харчової поведінки з «Містом».
Юлія, 20 років:
-Мені було 13 тоді. У ту пору були популярні всі ці сайти про анорексію, про тоненьких, худеньких дівчат. Мені здавалось, що це гарно. Моє тіло абсолютно недозріле виглядало не так, як на тих картинках. Я не розуміла, що вони просто старші, і все це прийде з часом. Не розуміла, що схуднення в період розвитку організму – це дуже небезпечно. Я знала, що мені не подобатися моє тіло і я хочу його змінити.
У Юлії схудження почалось дуже різко. Зараз вона порівнює це з сектою і каже, що тоді була наче фанатичка. Підтримку шукала у тематичних пабліках у соцмережах, таких як «ВКонтакте».
-В той час там постійно 10-20 дівчат, шукали собі поругу по дієті. Ми вибирали дієту і починали звітувати один одній, коли хто хотів зірватися, стримували одна одну і мотивували. Це були мої ровесниці. Ми всі були просто вразливими дітьми. Серед нас були дівчата з вагою вище норми, але зараз, навчаючись в медичному, я розумію що в 14 років це не проблема і організм легко може втратити ці кілограми під час дорослішання, – каже вона.
Дівчина не помічала жодних негативних наслідків. Худнути їй подобалось, від батьків вона все це приховувала. Поступово від зниження калорійності вона перейшла до викликання блювоти. На цьому етапі втрутились батьки, але все закінчувалось домашніми сварками.
-Я то набирала вагу, то знову худнула. Тривало протягом двох років. Вперто не їла, мінімальна вага було близько 39 кілограм. Я думала, що це недостатньо. Я досить маленького зросту, 1 метр 59 сантиметрів. Тоді була популярна думка, що дівчата зростом 1,7 м мають важити 40 кг. Звісно, я думала, що маю важити ще менше. Влітку перед своїм восьмим класом я вперше втратила свідомість, і мене це дуже сильно налякало. Не дивлячись на те, що мені діагностували РХП після цього випадку, у лікарів я з цього приводу не спостерігалася постійно, – розповідає Юлія.
Дівчина пояснює, що не вважала себе хворою у той час.
-Схуднення було моїм неймовірно жорстоким і небезпечним хобі. Мене дратувало, коли мені хтось говорив, що я хвора. Пам’ятаю момент, коли я прийшла в школу, і моя класна керівниця купила мені в шкільній їдальні булочку і не відходила від мене, поки я її не з’їм, а після відвела мене на урок, щоб я просто не виблювала те, що я з’їла.
-За словами Юлії цей випадок з вчителькою змусив її зрозуміти, що людям не байдуже і це допомогло їй одужати.
Марина:
-Зараз мені 20 років. Все почалося, коли мені було 14. В нас завжди сиділи сусідки на лавочці під під’їздом – бабусі, які любили поговорити. Я була трохи повненькою, тому що нервувала и часто просто заїдала стрес. В той час інколи просто не хотілось виходить з дому. Здавалось, що ці сусідки обговорювали, яка я товста. Якось мені сказили, що мені треба на турніку висіти, щоб витягнутись.
Дівчина каже, що тоді була ще мала і думала, що легше просто не їсти. Їжу вона викидала, коли ніхто не бачив. Було соромно.
-Хотіла займатись спортом, але не хотіла, щоб знали рідні. Чомусь було соромно? Мені здавалась, що я винна, бо не красива. Я швидко схудла місяців за 7. Я постійно зривалася, переїдала і потім вибльовувала. Не пам’ятаю, як саме потрапила до лікаря. Згадую, як з мамою сиділи, і мене оформляли у психоневрологічну лікарню ім. О.І.Ющенка. Запам’яталось, що було дуже соромно сказати, що я погано себе почуваю, поговорити з батьками чи родичами. У нас були дуже великі конфлікти тому, що я не хотіла говорити про це. Дуже допомогли на мій погляд медикаментозне лікування і підтримка близьких.
Авторка: Анна Бондар
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Ще більше фото в Instagram
Підписуйтесь на нас у Facebook