…Червень 2014-го. Розвідрота 95-ї бригади на 5-х БТР висунулася на взяття укріпленої позиції ворога в районі мосту біля селища Селезнівка неподалік Слов’янська. Просувалися під шквальним мінометним вогнем ворога, який засів у засідці. Майже відразу один з наших бронетранспортерів був підбитий. З’явилися перші поранені, на допомогу яким кинувся військовий медик Вадим Бабій, котрий ще в березні вирушив з Вінниці на Схід на підсилення медроти 95-ї бригади.
Таку історію переповідають журналісти інформаційного агентства Міністерства оборони України.
Нині підполковник Бабій, старший ординатор відділення невідкладної медичної допомоги Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону пригадує початок активних бойових дій на Сході України спокійно. А тоді, коли дістав поранення та усвідомив, що залишився живий, він найбільше переживав, що не зможе залишитися в професії. Адже зір для лікаря має ледь не вирішальне значення.
— Тоді ми опинилися, немов у тирі в ролі мішеней на мосту, — згадує Вадим Бабій, — кулі, осколки — все навколо вибухало, неначе в голлівудському бойовику. Хлопці, які повискакували з підбитого БТР, падали, як підкошені, після кожного вибуху. Пам’ятаю, як вистрибнув з машини, побіг на допомогу пораненому, черговий вибух — і я відчув, як щось мені насунулося на око. Зібралася група поранених, почали вибиратися повзком, добре, що дали танк для прикриття відходу. Ще пам’ятаю, як спитав одного з інструкторів, земляка: «Олеже, ти мене перев’яжи, і що там узагалі зі мною?» На що почув: «Усе ОК». І лише за деякий час, коли Олег після поранення опинився у військовому госпіталі у Вінниці, він мені зізнався: «Я подивився на ваше око — а там місиво…»
Потім було тривале лікування та реабілітація. Складність у лікуванні полягала в тому, що потрібна була комплексна операція — райдужки, рогівки, повіки, крім того, необхідно було витягти застряглий осколок. В Україні неможливо провести подібну операцію в одному медичному закладі.
— На щастя, я отримав пропозицію від волонтерів на лікування та реабілітацію в Сполучених Штатах. Пройшов тривале обстеження. А потім мій лікар розіслав електронного листа колегам, і ті з них, хто мав бажання та можливість, долучилися до операції на безоплатній основі. Американський професор повідомив, що спробує витягнути осколок. І йому це вдалося. Операція пройшла успішно.
Вадим Бабій повернувся працювати до операційної з легкої руки відомого вінницького військового хірурга Андрія Верби, який сказав: «Досить сидіти вдома, нумо до роботи». Як пригадує лікар, спочатку було незручно працювати через травмоване око, а потім пристосувався, втягнувся. 2016-го Вадим Бабій знову вирушив на Схід. Працював в Сєвєродонецьку анестезіологом в операційній. А під час ротації в Краматорськ нарешті повернувся до аеромедичної евакуації, знайомої ще до війни: входив до складу бригади лікарів на спеціалізованому санітарному Ан-26 Vita.
Вадим Бабій жартує, що Донецьку і Луганську область знає вже краще, ніж рідну Вінницьку, адже облітав їх за останні три роки вздовж і впоперек. На рахунку офіцера — приблизно 650 евакуйованих повітряним шляхом поранених і хворих, із них майже 50 — у критичному стані, та 40 вильотів літаками й 70 — вертольотами.
— З останніх найбільш адреналіновою була евакуація важкого пораненого з Торецька. До окупованої Горлівки — 7 кілометрів, тож підлетіти й посадити вертоліт — неймовірно важко. А завдання лікарів — не просто довезти пораненого живим, а й з найменшою шкодою для його здоров’я. Тож спочатку телефоном довго консультували медиків стабілізаційного пункту. Одночасно екіпаж очікував сприятливу погоду. Відлітали з поля, від машини до вертольота п’ять підполковників якомога швидше бігли з ношами з пораненим. А я ще й проводив на ходу вентиляцію дихальним мішком. Хлопчину врятували.
Найбільшою мрією підполковника Бабія сьогодні є створення в Україні такої системи медичної допомоги, аби мати можливість урятувати кожне життя пораненого чи хворого.
— У Щасті до мене та мого колеги хірурга Павла Горчука на операційний стіл потрапив 19-річний боєць з опіками приблизно 45 відсотків поверхні тіла. Операція тривала всю ніч, поранений ще й весь час вибачався, що зіпсував нам свято, то, здається, було 8 березня. Стабілізували його стан і передали в опіковий центр Дніпра. Через місяць дізнався, що хлопець помер. І щоразу, коли згадую цього юнака, одночасно пригадую постер біля входу в один з реабілітаційних центрів у США. На ньому Джордж Буш тисне руку ветерану, врятованому після опіків 95% поверхні тіла, і дякує йому за службу. А поруч із плакатом — табличка з переліком найбільших інвесторів, на чиї кошти побудований центр, це сотні мільйонів доларів. І так у всьому Центрі для безстрашних, де ветерани відновлюються разом з родинами, — на кожному кроці закарбовані імена людей, які роблять пожертви, аби забезпечити гідні умови лікування та реабілітації воїнів. Нам обов’язково треба переймати подібний досвід як щодо матеріального забезпечення, так і вшанування і воїнів, і волонтерів, щоб не втрачати найцінніший скарб країни — її найкращих синів і доньок.
Сьогодні Вадим Бабій активно застосовує набутий бойовий досвід та знання, здобуті під час навчання за кордоном, для поліпшення системи аеромедичної евакуації поранених військовослужбовців. Тож цілком логічним є те, що офіцера висунули кандидатом від Вінницької області на отримання «Ордена Святого Пантелеймона» у номінації «За досягнення в міжнародному співробітництві в охороні здоров’я».
Нагадаємо, чотири земельні ділянки для АТОвців.
Слідкуйте за новинами у Телеграм
Ще більше фото в Instagram
Підписуйтесь на нас у Facebook