Наталія Морозова - жінка, яка звикла ламати стереотипи

Наталія Морозова - жінка, яка звикла ламати стереотипи

Голова Громадської ради при Вінницькій облраді - про очолювану нею громадську структуру, про 40 кілометрів на день між стелажами, а також про те, як у 38 стала студенткою і поверталася до свого українського коріння

Директор Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки імені К.А. Тімірязєва Наталія Морозова у цьому році очолила Громадську раду при Вінницькій обласній раді. Наталія Іванівна - заслужений працівник культури, президент ГО "Асоціація бібліотек Вінниччини", автор багатьох успішних проектів, підтриманих міжнародними фундаціями, співавтор книг і навіть головна героїня біографічної повісті. Кар'єра цієї непересічної жінки розпочалася у рік здобуття нашою державою незалежності. Саме у 1991 вона - дружина військового, мати двох синів - переїхала у Вінницю. За плечима - життя у гарнізонах, музична освіта і доволі різноманітний досвід роботи - від кіномеханіка до начальника клубу окружного військового госпіталю. Як компілювати життєвий досвід і пройти шлях від студентки інституту культури до директора однієї із найкращих бібліотек України і стати впливовою жінкою, Наталія Іванівна розповіла газеті "Місто".

- Наталіє, Ви очолюєте наукову бібліотеку, яка входить до п'ятірки найкращих в Україні, і керуєте колективом більше ста осіб. Як у непростий для культури час можна бути успішною у цій сфері?
- За першою освітою я диригент оркестру народних інструментів, тож вмію і керувати, й уважно прислухатися до кожної ноти у партитурі. Адже диригент, який не чує музикантів, це не диригент. Щодо профільної освіти, то здобула її вже у зрілому віці, коли переїхала в Україну. Поєднання такого життєвого досвіду і допомагає організовувати роботу.

- Коли Ви переїхали в Україну, чому обрали саме Вінницю?
- Мій чоловік військовий, служив у Німеччині, у самому Берліні, де, звичайно, і жила вся наша родина. Коли розпочався процес ліквідації Західної групи військ, чоловіка направили до Ужгорода. Житла не дали, навіть не пообіцяли - ні квартири, ні гуртожитку. То ж ми вирішили, що я із синами переберуся до Вінниці, де жили мої батьки, а чоловік залишиться служити за місцем призначення. Так наша родина розділилась, і ми стали жити на два міста. Донька і дружина військового, я звикла до переїздів. Кожні 5-10 років змінювала місто, у підлітковому віці - школу, у зрілому - місце роботи. Ще у дитинстві разом із батьками жила у Німеччині, потім в Угорщині, юність пройшла на Уралі. Тож звикла пристосовуватись до обставин, долати їх, завжди відчувала себе вільною, впевнена у своїх силах людиною. Я ніколи не сиділа без роботи, завжди працювала, а із роботою у військових містечках завжди непросто.
У Вінниці теж довелося шукати свою нішу. Та на початку 90-х ситуація ускладнювалась тим, що докорінно змінилась ситуація у державі. Середовище було доволі агресивним, у гарному сенсі цього слова. Я не знала мови, не мала зв'язків. Батько - пенсіонер у відставці, мама - бібліотекар у дитячій бібліотеці. Саме її приклад, а ще кілька невдалих спроб влаштуватися на роботу і підштовхнули мене на стежку бібліотечної справи. Я розуміла, що у дитячій бібліотеці буде нецікаво, і націлилась на "Тімірязєвку", де бачила більший простір для застосування своїх сил і досвіду.
Головною вимогою була вища бібліотечна освіта. Тож у 93-му, у віці 38 років, стала спочатку абітурієнткою, а згодом і студенткою Київського державного інституту культури ім. О. Корнійчука. Екзамени потрібно було здавати українською, рідною для мене мовою, якої не знала. Я почала посилено займатися. Багато читала, і не лише книги, передбачені навчальною програмою.
Мене цікавило все українське: музика, одяг, кухня. Я ніби поверталась до своїх витоків, до свого українське "коріння". Адже я народилася на Поділлі, літні канікули проводила у бабусі у селі Курашівці, що на Мурованокуриловетчині, звідки родом мої батьки. Ось так я і жила у ті роки, сповнена відчуття нових відкриттів і можливостей. Незважаючи на те, що доводилось багато працювати, я із теплотою згадую той час.

- У повісті "Партитура вроди", написаної  Іваном Волошенюком про Вас:  коли розпочинали працювати у читальному залі Тімірязєвки, то іноді "між стелажами набігали до 40 кілометрів".
- Спочатку мені доволі складно було орієнтуватися у книжковому фонді, місце розтошування книги кодувалось спеціальним шифром. Книги із однією і тією ж назвою іноді зберігались у різних кінцях бібліотеки, видані до 1985 року - у одному місці, після 85-го - у іншому. Роботи дійсно було дуже багато. У читальному залі у день обслуговувалось від 200 до 250 читачів. Тож дійсно бігати доводилось доволі багато.

- Робота бібліотекарів, а тим паче у ті роки, не була високооплачуваною.
- У 1996 році, паралельно із роботою у бібліотеці, я почала викладати у приватному навчальному закладі, а саме у МАУПі. Читала там "Ділову етику" власноруч написаною програмою. Мене завжди цікавила ця тема. Я навіть мала певний досвід роботи із офіційними делегаціями, коли працювала у Німеччині. Теорію освоювала самостійно. У ті роки було дуже багато нового, цікавого. З'явились перші персональні комп'ютери, навчальні посібники Дейлі Карнегі, Генрі Форда і інших. Я читала ці книги запоєм, і якщо хтось вважав, що це розважальна література, то це було керівництво до дії. Згодом мене зацікавили книги із менеджменту, особливо переклади творів, які вважаються класикою у цій галузі. Я настільки захопилась цим предметом, що із часом навіть почала викладати у МАУПі ще один предмет - "Основи менеджменту". Отримані знання у галузі менеджменту дали мені можливість написати проект і виграти грант на отримання освіти за кордоном.
У 1999 році за рахунок фонду Сороса я поїхала навчатися до Австрії, вивчати управління бібліотеками в умовах інформаційного суспільства. Навчання проводили німецькою, яку я вивчила завдяки своєму кочовому дитинству. Зазначу, що із усього СНД до Австрії відібрали лише двох переможців - мене і бібліотекарку із університету у місті Тарту, що у Естонії.  До речі, якщо в Україні робота бібліотекаря вважається більш жіночою, то у Австрії навпаки - у основному працюють чоловіки. Рівень заробітної платні там складав у доларовому еквіваленті 3-4 тисячі. Такі гроші давали можливість гідно утримувати родину. У нас у той час середня заробітня платня бібліотекаря складала 20-30 доларів.
Саме у Граці, під час навчання, мені напророкували, що я стану директором бібліотеки. Я сприйняла це передбачення із певним песимізмом. До того ж, у "Тімірязєвку" щойно призначили нового керівника - Василя Циганюка.

- Він прийшов у бібліотеку із обласного управління культури.
- Так, він не був біліотекарем за фахом, але він добре відчував кон'юктуру часу. Мене ж не всі сприймали у бібліотеці на "Ура", я довгий час була чужою. Коли повернулася із Австрії, то дуже важко було переконати колег у тому, що бібліотеці потрібно новації. Проводити комп'ютеризацію, переходити на електронні каталоги, відмовитись від такої кількості виставок, які проводились раніше і потребували чимало зусиль. Василь Федорович давав мені свободу дій. Ми писали багато проектів, щорічно вигравали по 3-4 гранти від таких фундацій, як "Відродження", "Британська Рада в Україні", Гете-інститут і фонд Біла і Мелінди Гейтс ("Бібліоміст").

- Завдяки цим проектам до бібліотеки залучались немалі інвестиції.
- Так, як грант надавали не гроші, а техніку: комп'ютери, принтери, відеотехніку, ліцензійне програмне забезпечення. Згодом наявність комп'ютерів і дала можливість зробити усі інформаційно-технологічні новації:  електронний каталог; створити електронну повнотекстову бібліотеку; видавати довідкові видання на електронних дисках тощо . Зазначу - роль бібліотеки у житті суспільства сильно змінюється. Я впевнена, що у нових об'єднаних територіальних громадах будуть принципово нові бібліотеки. Це будуть центри комунікації, інформації і освіти.

- А молодь взагалі ходить до бібліотеки?
- Так. Є великий попит на новітню українську літературу, але перевагу молодь надає "малим формам" - невеликим за об'ємом книгам. Звичайно, я теж знайомлюсь із цими книгами. Ось зараз із задоволенням читаю книжку української письменниці Люко Дашвар, нагородженої премією "Коронація слова". Повертається мода на інтелігентність. Ви знаєте, що до нас у бібліотеку заходять молодята під час весільної фотосесії? Тобто з'явилась потреба зробити фото у пристойному інтер'єрі, із книгами. Що ще є у бібліотеці? Безплатний Wi-FI, дитяча кімната, вікна без штор на першому поверсі. Взимку, коли надворі рано темніє, світло у вікнах бібліотеки - ніби такий собі сигнал - зайдіть. У бібліотеці проводять презентації українські письменники. Пам'ятаю, як до нас завітав Василь Шкляр. Він прийшов у супроводі бійців полку "Азов". Це вже нова субкультура. Зазначу, що усі примірники книги, яку Шкляр представив, розкупили.

- Тобто читач "голосує" за літературу гривнею.
- Так, саме так. Наприклад, Люко Дашвар за свій роман "Рай. Цент" отримала диплом "Вибір видавців". Тобто видавці розуміють, що будуть читати.
На культуру потрібні гроші, у тому числі і на бібліотечні фонди. Кошти, які нам виділяють, лише на перший погляд видаються великими. Наприклад, на оновлення фондів отримуємо 800 000 гривень, але нині вартість книжки складає у середньому 150 гривень. То ж ми можемо купити 5-7 тисяч примірників. А потрібно ще на обладнання, яке постійно старіє. То як директор маю все прораховувати, спланувати і знайти кошти, до речі, не тільки із бюджету, а і за рахунок спонсорів, грантів, тобто дійсно бути менеджером.

- Цього року Вас обрали головою Громадської ради при Вінницькій облраді. Дуже багато місцевих ЗМІ винесли у заголовок, що на цю посаду обрали бібліотекарку. Чому саме на цьому робили наголос і як себе відчуваєте на цій посаді?
- Відчуваю себе впевнено. Адже я не перший рік працюю у Громадській раді. Що стосується таких гучних заголовків, то задоволена, що "можливо" зламала стереотип, що головний лікар може очолювати громадську раду, юрист може, а бібліотекар - ні.

- Я так розумію, що вже звикли ламати стереотипи.
- І, знаєте, мені це подобається. Час дуже змінюється, тому і ми маємо змінюватись і відповідати вимогам. Щодо роботи у Громадській раді. Номінально ми об'єднуємо 122 громадські організації, реально працює відсотків 50, але це дійсно ті люди, які активно заявляють про себе у суспільному житті. Нині до нас приєднались такі громадські організації: "Самопоміч", "Самооборона", цивільний корпус полку "Азов", Асоціація лікарів, науковців і багато інших. Зазначу, що і Сергій Свитко свого часу, і Анатолій Олійник дають можливість працювати: не просто ходити на комісії, але й включають наших представників у постійно діючі робочі групи і комісії. 11 членів Громадської ради входять до складу постійних робочих комісій, тобто на кожну комісію по одній людині. Це дає можливість бути у курсі найважливіших подій, які відбуваються у області. Зазначу, що громадська рада має дорадчі функції, тобто ми можемо дати інформацію депутатам у вирішенні того чи іншого питання, провести громадську експертизу, громадські обговорення. Вирішувати ж, звичайно, мають депутати.

- Що вже вдалось зробити за цей період?
- Мені недавно сказали, що я із Громадської ради зробила "швидку допомогу". Тобто ми максимально швидко намагаємось реагувати на всі запити, заяви, звернення, що до нас надходять. А звернень багато (пані Наталія демонструє пухкеньку папку із вхідними документами). Це питання освіти, звернення ГО "Батьків вбитих дітей", ми готували із ними лист на Верховну Раду; громадські експертизи, які замовляли мешканці сіл. Це "круглі столи" із питань національно-патріотичного виховання і лікування онкохворих, виїзні акції і багато іншого. Нещодавно до нас звернулися мешканці села Печера, із приводу передачі парафіяльного Будинку органіста релігійній громаді. Вони зібрали 400 підписів. Обласна рада вже ухвалила рішення, люди були не задоволені. Тож виїхали на місце, вивчили ситуацію, провели громадські обговорення, і нині питання вирішено на користь громади. Ми брали участь у розробці Положення про порядок призначення керівників комунальних закладів культури. Відповідно до нього керівники мають для продовження контракту представити своє бачення і стратегію розвитку очолюваного ними закладу на конкурсній основі. І така процедура вже розпочалась. До речі, як керівник обласної бібліотеки теж попадаю під це правило.

- Будете розробляти нову стратегію розвитку бібліотеки?
- Звичайно, буду, тим паче, що планів у мене доволі багато.
 


Марина Карабай



Коментарі відвідувачів

НАЙБІЛЬШЕ ЧИТАЮТЬ

257

Пожежу на речовому складі військової частити А1619 слідство кваліфікувало як недбале ставлення до військової служби. Саме за ч.3 ст.425 ...

193

Калинівська місцевою прокуратурою Вінницької області завершено досудове розслідування у кримінальному провадженні за фактом ...

173

ДТП на перехресті Келецька-Шевченка, сьогодні, 21 листопада, зафіксували камери відеоспостереження. О 8.30 автомобіль «Нісан» збив ...

170

Екіпаж сектору реагування патрульної поліції Жмеринського відділу поліції серед ночі знайшов та повернув матері сина, який потайки від...

126

21 листопада, коли у 2013-му українці вийшли на Майдан, в Україні встановлено як День свободи і гідності. Спонтанний мирний протест переріс ...