"Ми ж, коли їхали в АТО, то не знали, що там відбувається насправді"

"Ми ж, коли їхали в АТО, то не знали, що там відбувається насправді"

  Вінничанин Андрій Гишпаль із позивним "Таксист" у зоні антитерору відвоював рік. Мужній чоловік відчув на собі, як це: коли по тобі стріляють вороги. Він знає, що таке у бою втратити своїх друзів, із якими ще кілька годин тому заряджав міномет. В одному із боїв Андрій отримав контузію. У своєму мобільному телефоні Андрій зберігає відео, на яких ще живі друзі, із котрими воював пліч-о-пліч. Він каже, що дуже хочеться, аби після усіх похоронів і прощань, які іноді бувають дуже пафосними, не забували про родини загиблих і їхніх дітей.

Нещодавно Андрія Гишпаля демобілізували. Після повернення із АТО Андрій долучився до роботи у благодійному фонді "Подільська громада". Він входить до складу правління фонду і курує напрямок допомоги нашим бійцям, які нині боронять Україну від агресора.

 

- Андрію, як потрапили в АТО?

 

- Весною 2014 року мене забрали до війська - мобілізували. Потрапив у першу танкову бригаду військової частини, що у Чернігівській області. А у один прекрасний момент нас привезли у Ніжин на аеродром, посадили у літак, і ми полетіли у Луганськ. Два із половиною місяці провели в оточенні у Луганському аеропорту. Було важко, але ми вистояли, живими, правда, повернулись не усі.

 

- Вас навчали перед тим, як відправити у зону бойових дій?

 

- із автомата дали постріляти, але от міномет я вперше побачив у Луганському аеропорту, а потім став професійним мінометником. Ми ж, коли їхали у АТО, не знали, що там відбувається насправді. Сказали, треба їхати воювати - значить, треба.

 

- Було чим воювати?

 

- Починали ми воювати у залізних касках, зразка 1943 року під назвою "сталінградка". Зброя була, а от із формою, амуніцією проблеми. Бронежилети нам видали хороші ще у Ніжинському аеропорту. Починали війну без волонтерів - було важко. Ми були в оточенні і воювали тим, що нам дали. Коли ж вийшли із оточення, то - кому допомогли волонтери, хто сам купував собі амуніцію. Мені допоміг виконавчий директор благодійного фонду "Подільська громада" Андрій Дручинський, який став моїм другом. Коли ми вийшли із оточення, я зателефонував до Андрія і попросив про допомогу. Він не відмовив. Коли оточення прорвали, то перше, що до нас туди зайшло, це допомога фонду і Андрія. Там були продукти харчування. Купив мені хорошу каску, берці... Потім нам волонтери постійно допомагали із усім. Привозили і амуніцію, і машини.

 

- Як виходили із оточення в аеропорту?

 

- Важко виходили. Ми проривалися із одного боку, а "Айдар" - із іншого. Були і "двохсоті", і "трьохсоті". На наших очах підбили літак "ІЛ 76", де загинули більше 50 хлопців. Можливості евакуюватися не було. Були такі випадки, що операції хлопцям робили, отримуючи інструкції від медиків по мобільному телефону. Мобільний прив\'язували до вуха, зв\'язувалися із госпіталями - і робили операції. Оце такий жах був п\'ять днів. Коли вийшли із оточення, то прикривали "дорогу життя" на Луганський аеропорт. Потім ми потрапили під селище Металіст. Там у нас був сильний бій, я отримав контузію. Біля мене розірвалася 120 мм міна, і я після цього нічого не пам\'ятаю. Звідти я опинився у Щасті. А далі підлікувався і знову повернувся до бою. Ми були і під Волновахою, а потім нас перекинули у Донецький аеропорт. Були у Пісках, наша позиція недалеко від злітної смуги. Зайшло нас туди 30 чоловік, а вийшло 15.

 

- Ви своїм рідним розпо­відали, де ви були?

 

- Дружина знала, де я. А двом дочкам, одній два роки, другій - чотири, жінка по мірі можливості пояснювала, де тато. Дружина мені дзвонила у аеропорт, то дочка співала Гімн України, я включав на гучномовець, ми там усі плакали. Жінка пояснювала дітям, що погані дяді хочуть забрати у нас шматочок землі, і тато там із іншими дядями не дає, щоб вони її забрали. І от мала там собі щось придумала, і у садочку, хто її не питав, де твій тато, вона казала: тато захищає шматочок стежечки.

 

- Що не зможете забути?

 

- Смерть побратимів. Я це пам\'ятатиму усе своє життя. У нас у Пісках у один день загинули 6 чоловік. Снаряд прилетів на позицію, і ми хлопців збирали по шматках. І ще у той день було шість поранених. Тоді якраз приїхали волонтери, привезли нам речі. І мій побратим Коля із Києва знайшов там собі синій байковий светр. Він так радів і хвалився мені. А вечором його уже вбили... Ми тоді цілу ніч збирали поранених і загиблих, відгонили собак, щоб вони не зачіпали тіла. Ранком я, коли вийшов на вулицю - побачив на березі той синій байковий светр, от тоді мені стало погано. А ще два хлопці були у відпустці, а коли дізналися, що ми поїхали під Донецький аеропорт, перервали свою відпустку і приїхали до нас. Через два дні вони загинули.

 

- Чи було колись перемир\'я, про яке говорили полі­тики?

 

- Одне-єдине перемир\'я було тоді, коли ми ще були у Луганському аеропорту. Це було тоді перше перемир\'я. Нас сім днів ніхто не обстрілював. Але ми за ці дні чули вночі шум техніки, стук гусениць. Швидше за все, було перекидання їхньої техніки в Україну. Більше перемир\'я не було. Ми ніколи не відкривали вогонь першими. Якщо уже нас сильно діставали, то відповідь ми давали хорошу.

 

- Хто все ж таки із нами воює?

 

- До серпня ми воювали із сепаратистами, а зараз із нами воює Російська Федерація. А особливо у Донецькому аеропорту - це була просто жесть. З\'явились якісь буряти, були кадирівці... Був такий випадок: стояли, розмовляли із айдарівцями, а там серед них був чеченець. Він дуже образився, коли ми називали тих, хто воює по той бік, чеченцями. Сказав: кадирівці. Зараз противники стали трохи дисциплінованіші, якщо так можна сказати. А торік бувало таке: він біжить, ти вже вистрелив у нього кілька разів, а він все біжить і біжить… а потім падає, а на обличчі посмішка. Це уже щось негаразд із такою людиною.

 

- А як місцеві жителі ставилися до наших військових?

 

- Не хочеться ображати людей, можливо, вони не розуміли, що робили. Вони приходили до нас, дивилися нам у очі, і ми їм допомагали. Ми ніколи не відмовляли у допомозі. Наприклад, приходять і просять буржуйку - ми віддали, дідові дали сигарети, хліба. Але вони чекають, що Росія прийде, і війна закінчиться. Був такий випадок, що приходили до нас і питали: чи правда, що у нас воюють американці. То водили, показували, хто у нас воює. А дід вказує на емблему на формі, каже, що це - американець. А форму ж волонтери привозять, то й емблеми там різні. Ми йому пояснювали, що це наш український хлопець. А бувало, підходили і питали, чи правда, що у Києві сидить американська влада, бо їм по телевізору показували, що там, висить американський прапор. Мені здається, що там на Сході, якби були українські новини, то цього усього б не було.

 

- Чи був хоч якийсь час на відпочинок, чи було що їсти?

 

- У нас була гітара, і ми на ній грали. Читали новини у Інтернеті і, звісно, чистили-ремонтували зброю. Старалися без діла не сидіти. Коли до нас приїздив Турчинов (зараз секретар РНБО. - Авт.), ми сфотографувалися із ним. А на наступний день хлопці вибігають і із приміщення, де ми перебували, і кричать: "Ми - вороги ДНР, нас показують по усіх сепарських каналах!" Щодо їжі… У Луганському аеропорту було скрутно. Траву ми не їли, але було важко тижнів три. Після того, як збили "ІЛ 76", до нас більше не прилітали літаки. Те, що було, те й їли. Скрута особливо відчувалась із водою. Нам видавали на чоловіка майже по літру води у день. Ми якось умудрялися двома літрами води помитися втрьох і навіть попрати своє шмаття. Коли відправлявся на службу, важив 120 кг, а коли вийшов із Луганського аеропорту - було 103 кг.

Волонтери нам привозили все. Вони проривалися до нас у ті Піски, не жаліючи бусів, які постійно обстрілювали. Нам навіть наше командування умудрялося не привозити харчі, бо знали, що вони у нас є. Ніколи не забуду, як я поставив між ногами ящик із мандаринами і ми із покійним Ромовичом їх їли. Наїлися їх від душі... Ніколи не говорили про політику і політиків. Ми воювали із ворогом і довіряли свої побратимам.

 

- Чим плануєте займатися після демобілізації, чи поїдете на Схід уже як волонтер?

 

- Так, поїду, мене туди тягне. Я вдома навіть казав, що підпишу контракт, але дружина - проти. Хлопці пожартували зі мною на перше квітня. Сказали, щоб я протягом двох днів з\'явився у свою частину із речами. Чесно - навіть зрадів, а тут хлопці кажуть, що це - жарт. Я розумію, що вдома є родина, але туди мене тягне. Постійно спілкуюся із своїми товаришами. У нас є майор, якому 28 років. Коли ми приїхали у Луганський аеропорт, у нього було чорне-чорне волосся, а зараз він сивий. Планував їхати до Хмільника на лікування у санаторій.

 

- Яка ваша мрія?

 

- Побудувати будинок. Але цінності помінялися після війни. Усі проблеми варто вирішувати кожного дня, бо щодня вони інші, і ніхто не знає, що буде взавтра. Що точно знаю - ми переможемо! І такої думки усі мої товариші.

 

 


Інна МАРТОНІКОВА



Коментарі відвідувачів

НАЙБІЛЬШЕ ЧИТАЮТЬ

717

У Гайсині 14 жовтня сталась дорожньо-транспортна пригода за участі автомобіля Skoda та вантажівки Scania. У результаті автопригоди загинув ...

522

Помер Почесний Гетьман Українського козацтва і один із засновників Руху Володимир Мулява. Про це повідомив на своїй сторінці у ...

314

Через те, що ТОВ «ЕНЕРА ВІННИЦЯ» надіслала побутовим споживачам Вінниці листи-попередження щодо заборгованності за спожиту ...

291

Приїзд до Вінниці міністра оборони Андрія Загороднюка у рамках "Діалогів з Україною" був більше схожий на соціальний зріз суспільних ...

284

Вінничани продовжують допомагати військовим, які беруть участь в ООС. Цього разу волонтери доставлять на схід країни продукти ...