"Прийшли здавати екзамени з анатомії, а викладачів немає - усі пішли у військкомат"

"Прийшли здавати екзамени з анатомії, а викладачів немає - усі пішли у військкомат"

  "Ніколи знову" - такий живий напис створили на Європейській площі близько 200 молодих вінничан у День пам\'яті і примирення, 8 Травня. Як пояснили учасники флешмобу, таким чином вони вшанували пам\'ять героїв, які захищали свою країну у Другій світовій війні. А у суботу, 9 Травня, у День Перемоги, сотні вінничан зібралися вранці на площі Тараса Шевченка, де помолилися за мир в Україні.

Величезна колона людей рушила центральною вулицею міста, Соборною, до меморіалу Слави на Європейській площі. Ветерани Другої світової війни йшли разом зі своїми правнуками. Вшанували пам\'ять загиблих у тій війні, а також тих, хто ціною власного життя зараз на Сході боронить нашу державу від агресора, прийшли й учасники АТО. Усі учасники Ходи миру і єднання мали на грудях червоні маки.

У День Перемоги керівництво області міста й у холі міської ради вітали ветеранів. Для них організували святковий концерт, а також нагородили Почесними грамотами і грошовими преміями.

- Сьогодні вся Україна відзначає велику і серйозну дату - 70-річчя визволення людства від нацизму. Я не можу не сказати про те, що дехто останні роки намагається розповісти, що без українців можна було б цю війну виграти. У цій війні загинули 50 мільйонів людей, кожен п\'ятий українець, - звернувся до ветеранів в.о.міського голови Сергій Моргунов. - Ви перенесли всі страхіття цієї війни, саме ви відбудували державу, міста і села. І кілька поколінь українців знали про війну із ваших розповідей, кінофільмів, книжок… Уже рік ми перебуваємо у стані війни на Сході, але ваші правнуки та внуки, наслідуючи ваші мужність та героїзм, боронять нашу країну і її незалежність. Ми повинні пам\'ятати і перемагати.

У День Перемоги у Вінниці ветеранам дарували квіти і дякували за перемогу. Багато було і благодійних заходів на підтримку сьогоднішніх захисників держави - учасників АТО.

Цього дня у Вінниці, як і в усій Україні, були посилені заходи безпеки. На щастя, цей день минув спокійно і без провокацій. Не вдалося нікого спровокувати і вінницьким "комуністам", які, незважаючи на заборону радянської символіки, прийшли із комуністичним прапором. Однак червоні повітряні кульки із плакатом "Спасибо деду за победу!" чомусь не хотіли здійматися вверх. Довелося плакат від\'єднати.

Святкування Дня Перемоги закінчилося викладанням із лампадок на майдані Незалежності "Птаха Миру" під спів міського камерного хору "Вінниця".

Самі ж ветерани, учасники бойових дій, гуляли площами міста, згадували роки війни і казали, що все було - наче учора. Їхні груди прикрашали ордени, медалі і червоні маки. Найбільшою мрією, як розповіли ветерани журналісту "Міста", є мир в Україні, а також - дожити до ще одного Дня Перемоги.

 

Спогади, про війну ветеранів та дітей війни

 

Іван Пилипович Сандюк,учасник війни:

 

- Війна застала, коли мені ще й 18 років не було, я саме навчався у Тульчинському медичному училищі. Як зараз пам\'ятаю, прийшли здавати екзамен із анатомії, а викладачів немає - усі пішли у військкомат. Так я до сьогодні здаю анатомію (дідусь посміхається. - Авт.). До війська призвали майже одразу. У товарних вагонах нас довезли до Фастова, а там налетіла німецька авіація і почала нас бомбити. Порозбігалися, потім цілий тиждень усіх збирали...

Недалеко від Фастова був сосновий ліс, нам дали лопати і сказали: копайте, хлопці, землянки, бо ніде жити. Викопали, поселилися і… майже зразу потрапив у навчальний підрозділ. На війні був розвідником. Пройшов Румунію, Болгарію, Югославію, Угорщину, частину Польщі і Чехії. А потім нашу розвідгрупу розформували. Потрапив у залізничні війська, і за станом здоров\'я мене відправили у Югославію на відбудову стратегічного мосту. Важко було, там мене ще й призначили водолазом. А який із мене був водолаз, якщо я навіть костюм водолазний не бачив? Ми закінчили будівництво і пропустили перший поїзд. За це будівництво Тіто (Йосип Броз, партійний псевдонім Тіто - лідер Югославії із кінця Другої світової війни до своєї смерті (1945-1980 рр) був командувачем югославського партизанського визвольного руху. - Авт.) нагородив мене орденом. Перемогу зустрів у Німеччині. Після війни ще чотири роки служив. А після демобілізації хотів закінчити навчання, однак сказали, що уже пізно. Довелося закінчувати енерготехнікум, мене направили на роботу на Уладівський спиртзавод, там зустрів свою дружину. Згодом перейшов працювати у Вінницю на олієжиркомбінат, звідти й пішов на пенсію.

 

Кондюшенко Тетяна Арсентіївна, учасниця війни:

 

- 25 червня уже була на війні, мені було тоді 20 років. Війна застала мене у Хмельницькій області, Летичівський район. Пішла на фронт медсестрою. Із них покій­ним чоловіком зустрілися на фронті, прожили із ним усе життя. Він був полковником. Після війни жили у Кенігсберзі, а потім переїхали до Вінниці. Працювала медсестрою у лікарні Ющенка, у неврології, а потім у міській лікарні №4. Я уже навіть не пам\'ятаю, за що у мене які медалі...

 

Ганна Іванівна Гукова, партизанка:

 

- У мене батько був офі­цером. Зустріла нас війна у Західній Україні, у Перемишлі. Ми сіли у товарні вагони, і нас мали від­правити у Вінницю до військової частини. Коли ми приїхали до Вінниці, місто уже бомбили. Бомба потрапила у той корпус, де ми мали жити. Поїхали до свого рідного села Брицьке Липовецького району, де у нас була хата і там жив наш дідусь. Через два місяці до нас прийшов із полону батько із "Уманської ями" ("Уманська яма" - один із перший нацистських концентраційних таборів на території України, на 14 серпня 1941 року в Уманському таборі були 50000 радянських військовополонених. - Авт.). Пройшло зовсім мало часу, як його викликали до Липовця, після чого два роки, із 1942 до 1944 року, до нашої хати приходили партизани із Іллінецького лісу. Мені було 14 років, і я була партизанкою. Перемогу ми зустріли у селі, ми тоді кричали: "Караул, брат, Перемога!". Це була дуже велика радість, ми обнімалися, цілувалися і раділи, що зосталися живі. Маю орден "Праведника світу".

 

Климовський Василь Іванович, учасник війни:

 

- Я воював у Сталінградській битві. Вона була 200 днів. А потім була Курська битва, а потім - звільнення українських міст. Звільняв Чернігів, Київ, Житомир, Рівне, Луцьк, Львів... У 1944 році із фронту був відправлений у артилерійське училище, яке закінчив у 1946 році. І ще 27 років прослужив у Радянській армії. Дружина мене чекала. Ми закінчили 10 класів, і на випускний вечір розпочалася війна. Я пішов воювати, а дружина Марія була у окупації у Кіровоградській області. Зустрілися знову у 1946-му, одружилися, живемо досі. Ніколи не думали, що війна знову прийде. Хочемо миру, бо війна - це страшне. А мріємо із дружиною - дожити і прийти ще на один День Перемоги.

 

Ніна Євгеніївна Новосвітла, дитина війни:

 

- Родом я з Полтавської області, місто Кременчук. Жила там до війни. Коли почалася війна й окупація, прийшли німці, тата розстріляли. Мені в 41-му було 5 років, але усі жахи війни я пам’ятаю і боюся, щоб таке ніколи більше не повторилося. Пам’ятаю, як все палало, горіли будинки. Нас поспішно евакуювали, вивезли в Умань. Нас було троє дітей, мама і бабуся. Виїхали ми без нічого, всі свої речі і квартиру залишили. Уявляю, як моїй мамі було важко з нами, трьома малими доньками, адже одна моя сестричка була старшою, а друга – ще меншою за мене. В Умані нас прийняли до себе чужі люди, хоча там і своїх біженців вистачало. Було дуже багато дітей. Ми гралися на вулиці і гадки тоді не мали, що кругом боєприпаси, міни. До цього часу перед очима картина: маленька домовина, а у ній лежить дитина з перебинтованими ніжками, вся у бинтах і пов’язках... Підірвалася десь або поранило осколками. Пам’ятаю німців, які були в Умані. До нас, дітей, ставились доволі непогано, іноді навіть співали нам дитячих пісень німецькою мовою, грали на губній гармошці.

Боялися ми тоді залишитися без мами – вона у нас була лікарем, могли ж забрати на фронт. Але рятувало те, що нас було троє, і всі були малі, та й без тата залишились… Тому маму не забрали.

Від імені усіх дітей війни хочу застерегти – таке жахіття, яке ми пережили у дитинстві, не повинно більше ніколи повторитися. Війна, яка точиться на Сході, не вкладається ні в які рамки, так не повинно бути, агресія – це нічим не виправдане безглуздя. 

 

Поліна Михайлівна Степанова, дитина війни:

 

- Коли почалася війна, я якраз мала йти в перший клас. Пам’ятаю, як німці зайшли до нас у село. Жила я тоді у Хмільницькому районі, у селі Семки. Ми жили біля так званого «Чумацького шляху» на окраїні села. Дорогою їхало дуже багато німецької техніки, німці були дуже самовпевнені, але разом із тим виховані і лояльні до місцевого населення. Запам’яталося те, що вони дуже любили українські пісні, просили часом, щоб їм заспівав хтось із місцевих. Прийшовши у село, вони одразу замінили керівництво, зробили у селі управу і поставили старосту. Окрім нього, у селі було ще два німці-наглядачі. Обидва чоловіки були зовсім різними: один із них жодного селянина до Німеччини не відправив, а другий - знущався над селянами, бив, відправив до Німеччини на примусові роботи майже півсела.

Жили ми у постійному страху. Особливо неспокійно стало тоді, коли тата забрали на фронт. Якраз за місяць до цього у мене народився молодший братик. Рівно через місяць після того, як тата забрали на фронт, ми отримали похоронку. Це було в квітні, якраз на Пасху. Ми сіли за стіл обідати, а листоноша приніс повідомлення, що тата більше немає. Але через місяць ми отримали листа. Писав тато. Він був важко поранений, лежав у Єревані у військовому госпіталі, звідти нам і написав. Тим часом біля села розпочалися бої, ми боялися, адже жили на самій окраїні. Тому одну ніч вирішили перечекати у знайомих і не наражатися на небезпеку. Коли ж вранці повернулися додому, то застали хату порожню - за ніч хтось усе викрав, вікна були побиті, все цінне вкрадене.

Пам’ятаю ще, як німці відступали, коли війна закінчувалася. Вони були спустошені. Постійно показували фотографії своїх дітей і плакали, боялися, мабуть, що більше їх не побачать. Дуже шкодували про війну. Дивно, але до місцевих ставилися добре, навіть лікар у селі був – німець. Коли мама народила молодшого братика, він приходив і провідував її з перекладачкою, не дивлячись на те, що це було в лютому, тоді були страшні морози.

Моя мама ставила нас, трьох дітей, на ноги. Вона шість днів на тиждень працювала з ранку до вечора у колгоспі, а в неділю вранці йшла 11 кілометрів пішки до Хмільника, купувала нам щось із харчів, наприклад, шматок сала і паляницю. В тиждень мама заробляла 5 карбованців. Сало і хліб - це був наш харч на цілий тиждень. Коли війна скінчилася, було дуже важко. Жили ми бідно, але рятувала корова. Нею ми, діти, орали город, доки батьки були в колгоспі, дивились за господарством. Єдине, чого ми тоді хотіли, щоб життя стало кращим.

 

Світлана Костянтинівна Собкова, дитина війни:

 

-Коли почалася війна, мені було шість років, жила я в Тернополі. Але в той момент, коли німці вже окупували українські території, я була в Одесі в дитячому санаторії. В санаторії, почувши про війну, усі підняли паніку – боялися, що батьки не зможуть позабирати своїх дітей, а кому ще ми, малі, були там потрібні? Але мені дуже пощастило: батько приїхав у Одесу. Спочатку він не хотів мене забирати із санаторію, заспокоював, говорив, що війна скоро закінчиться, а вдома поки що небезпечно, бо прийшли німці. Але я тоді вхопилася за його ногу і сказала, що тут без нього не залишуся. Батько мій був залізничником. З Одеси він мене віз на бронепоїзді, а вдома, коли вся наша сім’я об’єдналася, ми вирішили виїхати з Тернополя. Слідом за нами йшли німці, кругом були бойові дії, розвертався фронт. Тому ми вирішили їхати аж у Сталінград. У Сталінграді нас теж настигла війна. Ось там було дійсно дуже страшно. Коли ми перепливали Волгу, німці били пороми, на яких були люди. Усі, хто там був, тонули, гинули від куль і снарядів. У річці було повно тіл, вода була червона від крові. Зі Сталінграда ми вибралися живими, переїхали на Південний Урал, де й жили до кінця війни. Потім повернулися в Україну.

 

 


Інна МАРТОНІКОВА



Коментарі відвідувачів

НАЙБІЛЬШЕ ЧИТАЮТЬ

716

У Гайсині 14 жовтня сталась дорожньо-транспортна пригода за участі автомобіля Skoda та вантажівки Scania. У результаті автопригоди загинув ...

521

Помер Почесний Гетьман Українського козацтва і один із засновників Руху Володимир Мулява. Про це повідомив на своїй сторінці у ...

312

Через те, що ТОВ «ЕНЕРА ВІННИЦЯ» надіслала побутовим споживачам Вінниці листи-попередження щодо заборгованності за спожиту ...

290

Приїзд до Вінниці міністра оборони Андрія Загороднюка у рамках "Діалогів з Україною" був більше схожий на соціальний зріз суспільних ...

283

Вінничани продовжують допомагати військовим, які беруть участь в ООС. Цього разу волонтери доставлять на схід країни продукти ...