Олександр Федоришен: правда не шкодить!

Олександр Федоришен: правда не шкодить!

  Про необхідність позбутися впливу радянських пропагандистських штампів, переосмислити події Другої світової війни із урахуванням усіх раніше перекручуваних або прихованих фактів та зрозуміти справжню роль України у відвоюванні миру журналісту "Міста" розповів керівник спільноти "Історія Вінниці" Олександр Федоришен. На його думку, сучасне українське суспільство уже готове до таких викликів. Більше того, прийняти їх - нагальна потреба, якщо хочемо вистояти проти нової агресії, виборюючи мир на Сході країни.

- Тема Другої світової війни є дуже неоднозначною, страшно заміфологізованою і таврованою. Це та "священна корова", до якої багато хто із істориків і досі боїться торкатися, - признається Олександр Федоришен.

 

- Але прийшов час, коли, мабуть, ми всі змушені це робити?

 

- Так. Бо пам\'ятаємо, що велич історика якраз і полягає у тому, що він каже правду - реальну, не­прикриту. На жаль, картина війни нечасто відповідає тій браваді, яку ми бачимо у фільмах, читаємо у художніх книгах - особливо тих, які відзняті та написані у радянські часи. Ті, хто був вихований на цих патріотичних, але не реальних прикладах, мабуть, будуть противитися спробам сучасного суспільства побачити ту війну такою, якою вона була насправді. Я готовий до криків: "У нас забирають нашу перемогу! У нас забирають нашу пам\'ять!" Так, нинішній Уряд справді дещо забирає у таких людей, але це не перемога і не пам\'ять, це - пропагандистські окуляри, крізь які вони раніше дивилися на події тих років.

 

- Це може ще більше дестабілізувати ситуацію у країні?

 

- Навряд чи, бо правда не шкодить. Не бійтеся її говорити. Це є тим універсальним рецептом, яким нині може й повинен користуватися кожен свідомий українець.

 

- А скільки правди маємо про події тих часів?

 

- У відсотках цього не скажеш. Особливо із огляду на ту величезну кількість документів, які дуже хотілося б побачити, але вони й досі зберігаються у ро­сійських архівах...

 

- Під тавром "секретно"?

 

- Я б навіть сказав, під тавром "особливо секретно". Це ті документи, які безпосередньо стосуються "східного фронту", обставин радянсько-німецького конфлікту та ін.

 

- А чому вони досі не оприлюднені?

 

- Чесно кажучи, я навіть готовий припустити, що нічого викривального у них немає. Але така закритість - то така традиція російської історіографії.

 

- Саме росі­йської?

 

- Так, бо у них "так повелось". Там завжди існувала й нині існує певна інструкція, яка спушена зверху керівництвом. І відхилення від цієї генеральної лінії, навіть заради правди, для російської історіографії є просто неприпустимим.

 

- А західні архіви відк­риті?

 

- Так. Можу нагадати навіть дуже близьку вінничанам тему. Через максимальну закритість московських архівів ми всі багато років ходили навколо ставки "Вервольф" із думками: коли ж прийде той пророк, який відкриє її таємниці. Тим часом як із року у рік ширились легенди і чутки про багатокілометрові тунелі, семиповерхові шахти, містичні реліквії, радіоактивне опромінення, яке погубило Гітлера та ін. Аж поки до Він­ниці не завітали бельгієць Мартін Богарт і киянин Андрій Швачко та й виклали перед наші очі купи документів із Бундес-архіву, де із точністю до цеглинки, до гвіздка та найменшої трісочки задокументовано все облаштування ставки - від найбільшого будинку до найменшої будки для вартового пса. Все відк­рито, все прозоро, все підт­верджується топографією залишків тих об\'єктів на місці. Жодних загадок і міфів.

 

- Міфи й історія - це взагалі поняття не сумісні?

 

- Ще кілька років тому я казав, що історія не може бути інструментом пропаганди. Зараз - війна. Правда має успішно протидіяти міфам і бути зброєю у цій війні. А історики мають навчитися ефективно її використовувати.

 

- Чи завжди правда здатна подолати міф? Адже наші ідеологічні противники, як ми бачимо, жодним найганебнішим і найбрехливішим засобом не гребують.

 

- Я вважаю, що правда завжди сильніша. Але вітаю й такі приклади, коли правда стає частиною якогось великого міфу. Згадайте, скільки галасу було, коли у січні засоби масової інформації написали, що в\'язнів Освєнціму звільняли українці. Зрозуміло, що це не повна правда: не самі лише українці були у числі тих, хто подарував свободу тим нещасним. Але факт залишається фактом - українці серед тих, хто звільняв в\'язнів Освєнціму, були, і їх було чимало. Отже головна мета досягнута - ми не даємо російській пропаганді применшити, або взагалі спростувати наш внесок у перемогу.

 

- А яка, на ваш погляд, думка щодо ролі українців у тій війні нині найбільше побутує у суспільстві?

 

- Є дві полярні точки зору. Або ми говоримо про дідів, прадідів, які воювали у Червоній Армії, щось на зразок російського "дедывоевали". Або ми кричимо, що всі українці, які стали під знамена Червоної Армії - то колаборанти, які співпрацювали зі сталінським режимом, і лише Українська повстанська армія виборювала справжню свободу для України. На жаль, такі полярні позиції поді­ляють й ті, хто мав би доносити до українців правду про ту війну: - історики, громадські діячі, народні депутати, журналісти.

 

- Але є й ті, хто вважає героями усіх, хто воював проти фашизму - і вояків УПА, і червоноармійців...

 

- Саме про це й хочеться сказати. Почну із прикладу того, як змінювалось моє власне сприйняття. Коли 22 січня у Вінниці біля самого Меморіалу загиблим на Європейській площі відкрили пам\'ятник героям, які загинули під час Революції гідності на Майдані, у мене була однозначна позиція - це сусідство є неправильним. До чого цей тризуб біля монумента де дві постаті уособлюють солдатів часів Жовтневої революції та громадянської війни, а третій - часів Другої світової? Але візит до нашого міста харківського архітектора Сергія Ільченка змусив мене поглянути на обидва ці пам\'ятники по-новому.

 

- І у чому ж були його переконливі аргументи?

 

- Він нагадав мені про іспанський меморіал, який облаштував тодішній диктатор Франко, де під одними й тими ж могильними плитами, зовсім поруч лежать іспанці, які воювали один із одним під час громадянської війни. І всіх цих померлих, які колись стояли по різні боки барикад, об\'єднує один величний напис - "Тут похована Іспанія".

 

- Тобто патріотизм, який люди відстоювали у свій час - кожен у свій спосіб, врешті зрівняв їх для нащадків після смерті?

 

- Саме так. Я пригадую чудову фразу, яку свого часу почув від історика Наталії Яковенко. Вона сказала: "В Україні настане мир, лад і спокій тоді, коли український школяр буде плутати генерала Дерев\'янка (українець, який від імені радянського Верховного Головнокомандування приймав капітуляцію Японії. - Авт.) і генерала Шухевича".

 

- А як зараз ми можемо наблизити цей день примирення прихильників різних точок зору на події Другої світової?

 

- Ми маємо самі говорити правду та із мужністю сприймати ту правду, яку чуємо від інших. Бо у цьому й є велика трагедія українців, що, не маючи по суті власних національних формувань, ми у часи Другої світової опинилися між двома потужними сталевими кулаками. Натерпілись і від німців, і від "совєтів". Хтось протистояв одним, хтось іншим. Когось взагалі доля закрутила так, що це швидше нагадує якийсь детективний роман.

Пригадую свого прапрадіда. Він галичанин, прийшов на Поділля у 1919 році під час національних визвольних змагань у складі Української галицької армії. Йшов сюди допомогти армії Петлюри. Але замість союзу виникла сварка, і цих хлопців тут фактично кинули напризволяще - вмирати під час епідемії тифу. Мій прапрадід вижив. У одному із подільських сіл одружився. Пережив десять років радянської влади. Тікаючи від репресій 30-тих років виїхав на Донбас, а у 1941 році пішки із Макіївки повернувся до родини. Пережив тут німецьку окупацію. А коли Вінниччину звільнили радянські війська, пішов на фронт воювати із німцями. І його нагороди є реліквіями нашої родини. Вдумайтесь тільки - боєць Галицької армії і армії Радянського Союзу у одній особі. Якщо саме отакі долі взяти за основу нашої історії, а це ж не поодинокі випадки, тоді все стане на свої місця. Не буде місця ні для криків "бендери", ні для галасу "дедывоевали". Бо це одні й ті самі люди, наші предки, патріоти нашої держави.

 

- Тобто, іншими словами, у нас немає жодного права судити мертвих?

 

- Так, бо ці люди у дуже непрості часи зробили свій складний вибір. І ми не можемо тепер із повною однозначністю сказати - поганий він був чи хороший. От як, скажіть, судити того ж бургомістра Вінниці Севастьянова? За часів німецької окупації він очолював місто і, безперечно, робив злочинні речі. Але водночас саме він допомагав вінничанам рятувати від смерті єврейських дітей, підробляючи для них документи. Чи виправдовує це його? Не знаю. Можливо, право судити було у його сучасників. Але знаю точно, що права судити його у нас, тих хто живе у 2015 році, вже немає.

 

- Нині поряд теж триває війна та багато хто так само робить свій вибір?

 

- Нинішня війна й оголює якраз усі ті нерви незагоєних ран попередніх воєн. Маємо відкинути сумніви й прийняти усю ту повноту правди, яка нині є. Часто чую, що от, мовляв, ветерани цього не сприймуть. Але ж це неправда! Ветерани Вінниці минулорічного 9 Травня не вдягали так званих "георгіївських стрічок". І цього року їх не одягнуть, знову прикрасивши груди жовто-блакитними стрічками та маківками із символом "Ніколи знову".

 

- До речі, щодо маківок. Чи зможуть вони стати постійним символом травневих урочистостей?

 

- Так, бо то є європейськість. Цей символ нині єднає навколо себе увесь світ. А Україна ж себе не ставить поза світовою спіль­нотою. Маківка, у вигляді простреленої рани, колись була символом жертв Першої світової, тепер вона символізує й жертв Другої світової війни. Коли американець, припустимо, хоче підкреслити, що схиляє голову у пам\'ять про ті події, то купує таку маківку. Його кошти йдуть на благодійність - вони спрямовуються на підтримку ветеранів афганського та інших збройних конфліктів, у яких брали участь вояки США. Так само й у інших країнах.

Так має бути й у нас. Школярі можуть робити ті маківки, щоб кожен небайдужий міг купити їх - хто за скільки може, і за кілька гривень, і за кілька тисяч, щоб допомогти нашим хлопцям, які нині віддають своє життя та здоров\'я, виборюючи мир на Сході країни.

 


Максим ЗОТОВ



Коментарі відвідувачів

НАЙБІЛЬШЕ ЧИТАЮТЬ

306

У Гайсині 14 жовтня сталась дорожньо-транспортна пригода за участі автомобіля Skoda та вантажівки Scania. У результаті автопригоди загинув ...

181

Помер Почесний Гетьман Українського козацтва і один із засновників Руху Володимир Мулява. Про це повідомив на своїй сторінці у ...

143

Приїзд до Вінниці міністра оборони Андрія Загороднюка у рамках "Діалогів з Україною" був більше схожий на соціальний зріз суспільних ...

142

Якщо у когось зупиниться серце десь у натовпі або транспорті, врятувати його зможуть лише ті, хто поруч. Про те, як правильно надавати ...

135

Вінничани продовжують допомагати військовим, які беруть участь в ООС. Цього разу волонтери доставлять на схід країни продукти ...