Капелан Віктор Парандюк: "На війні немає атеїстів"

Капелан Віктор Парандюк: "На війні немає атеїстів"

Вінницький священик Віктор Парандюк дев\'ять місяців перебував у складі української миротворчої місії ООН у Конго. У цій африканській республіці, яка уже багато років є однією з найбільш гарячих точок планети, отець Віктор був штатним військовим священиком (капеланом) - духовно наставляв і морально підтримував українських військових. За дев\'ять місяців у Конго він облаштував храм при базовому таборі, проводив богослужіння, охрестив двох військових.
У серпні отець Віктор повернувся із Конго у Вінницю. Як і завжди, він проводить служби у храмі, що при Вінницькому вищому професійному училищі департаменту служби охорони при УМВС України, що по вулиці генерала Арабея, 11. Досвід, здобутий у цій африканській республіці з дуже складною історією і сьогоденням, отець Віктор називає унікальним.
- Чому вирішили поїхати до Конго у складі миротворчого контингенту?
- Це не моє рішення. Я їхав з благословення предстоятеля нашої Церкви - Блаженнійшого митрополита Володимира. Із 2006 року я - офіцер запасу: підполковник, служив у Повітряних Силах України. У 2009 р. мене посвячено у сан священника. Коли ж у Міністерства оборони виникло питання щодо відрядження священика з нашим військовим підрозділом до миротворчого контингенту, з\'явилась необхідність знайти священика - офіцера запасу, якого за віком і станом здоров\'я можна було б знову призвати на військову службу. Цивільну особу на таку посаду призвати, практично, неможливо.
- Дружина схвалила поїздку?
- Тоді у мене саме народився син, йому виповнилось три місяці, старша донька - вступала до університету в Москві. У нас ще дві доньки: одна - школярка молодших класів, друга - ходила у дитячий садочок. Самі розумієте, як матушці важко самій з ними справлятися. Тож, м\'яко кажучи, вона не дуже зраділа такій пропозиції, але змирилася.
- Яка місія військового священика у миротворчих військах і яку посаду обіймали Ви як капелан?
- Зараз у Збройних Силах України є лише чотири священики, яких призвали на військову службу. За штатом посада називається офіцер з питань релігії, і вона лише в підрозділах, що виконують місію миротворчих контингентах ООН. Знаю, що до цього священики їздили у місії, але без призову до лав ЗСУ.
Основним моїм завданням було духовно та психологічно допомагати і супроводжувати військовослужбовців. А також заснувати й облаштувати православний храм на території базового табору, органiзувати звершення богослужiнь. У Збройних Силах України, які виконують миротворчі місії ООН, проходять службу звичайні наші люди, серед яких є багато віруючих, котрим потрібні богослужіння, необхідні сповідь і причастя, потрібен священик і його духовна підтримка. Єдина різниця, що дома, на Батьківщині, не літають кулі над головою.
- Яка ситуація з релігіями в Африці? Яких конфесій найбільше?
- Конго дуже відрізняється від сусідніх країн - Танзанії, Кенії, Бурунді - тим, що православних християн в останніх двох країнах набагато більше. У Конго - всього декілька православних храмів. Єпархія розміщується у столицi Кіншаса, це ближче до Атлантичного океану, на заходi країни. Наше ж місце дислокації на сході - у мiстi Гома, фактично у серці Екваторіальної Африки.
Уздовж східного кордону є всього два православнi храми: у Лубумбаши і в Бунії. У Бунії храм на честь святителя Миколая збудовано ще у 1947 році, коли на території міста проживала грецька колонія у 500 сімей торговців. Але у 90-их роках розгорілась громадянська війна. Перед греками поставили умову: залишити країну за 48 годин. Фактично усі роз\'їхались. Так понад 20-ть років храм пустував. У 2011 році мiсцевий священик отець Тимофій Нтумба, який закінчив семінарію і академію у Греції, відновив роботу храму. Хоча від табору базування миротворчих сил до містечка 600 кілометрів, але ми із отцем Тимофієм дуже здружились, спільно проводили богослужіння. Спілкувались за допомогою двох перекладачів: спочатку перекладали з російської на англійську, а потім з англійської на французьку. Але цікаво те, що під час богослужінь не виникало жодних запитань чи непорозумінь, пов\'язаних із мовним бар\'єром. Ми проводили літургію чотирма мовами: грецькою, церковнослов\'янською, французькою і суахілі. Навіть разом охрестили 10 осіб.
- Ви облаштували храм на території табору миротворців.
- Як тільки приїхав до Африки, керівництво табору дислокації військ виділило приміщення для храму. Постійно, окрім богослужінь, ми проводили духовні заняття, схожі на ті, що у недільних школах. Усе необхідне начиння - свічки, ладан, ікони для церкви - я привіз з України. Вийшло коробок шість. Навіть запас на півроку заморожених проскурок, які приїхали до Конго у сумці-холодильнику.
- З якими питаннями до Вас звертались військові?
- З абсолютно різними, ми ж там перебували не тиждень, не кілька, а дев\'ять місяців. У когось виникали проблеми сімейні, у когось дитина захворіла, а у когось народилась, у когось рідний помер… Деякi доводилось вирішувати, навiть спiлкуючись з рiдними по Інтернету. Священик для віруючої людини - це ж батько, друг і особистий психолог.
- Багатьом така духовна підтримка потрібна? Чи варто було їхати?
- Так, багатьом, і навіть тим, які раніше ніколи до церкви й не ходили. Цікаво, що люди, які перебувають у таких екстремальних умовах, роблять перший крок назустріч Богу. Для прикладу, заступник командира частини прийняв хрещення. Є така приказка: "Як тривога - то до Бога". Кажуть, що на війні немає атеїстів. Знаєте, чому? Бо у реально екстремальних умовах людина по-справжньому замислюється над сенсом свого життя. Думає не про те, що б поїсти, що купити і у що одягтись. Тому що, коли усе у людини гаразд, коли злагода, достаток… людина бiльше думає про другоряднi речi в життi, тоді про Бога не замислюються.
- Як місцеві жителі ставились до Вас?
- Християн достатньо багато, переважно це католики і протестанти, тому що ця країна раніше була бельгійською колонією. Міжрелігійних проблем не виникало. А мовний бар\'єр долали за допомогою перекладачів, тому що там переважно розмовляють французькою і суахілі. Місцеві жителі до нас ставились із цікавістю. Є моменти, які викликають ворожість - наприклад, це заборона на фотографування. Місцевих у Конго дуже дратує, коли білі люди починають фотографувати їх повсякденне життя, наче якусь диковинку. Але коли підійдеш і запитаєш, чи можна сфотографувати, то відразу ж почуєш радісну відповідь: "єс, сер, ван долар".
Дехто умудряється створювати місця для фотографування, як у нас в Криму. Гома - це єдине місто в Африці, де можна побачити великий дерев\'яний вантажний самокат "чукуду". У центрі міста є навіть пам\'ятник цьому самокату. Власники цих самокатів стоять поблизу ринків і приймають замовлення для перевезення вантажу. Якось побачив такий самокат, пофарбований у кольори миротворчих сил з нанесеною емблемою ООН, навіть антену було прикріплено… Зичайно усі ООНівці, що проїздять поруч, зупиняються, хочуть сфотографуватись, а власник сидить, курить під парасолькою й оголошує прайс на фотографування.
- Що найбільше Вас здивувало у Конго, як тільки туди приїхали і за час перебування?
- Абсолютно усе. Починаючи від природи і закінчуючи людьми. Усі екзотичні кімнатні рослини, які ми знаємо, у них ростуть просто навколо, під ногами. Три кілометри від табору - діючий вулкан Ньїрагонго. Під час останнього виверження, близько десяти років тому, півміста Гома було спалено лавою, а в середньому виверження цього вулкану трапляються раз на 30 років. Поруч - велике прісне озеро Ківу, глибиною понад 500 метрів із дзеркально чистою водою, одне з великих озер Африканського рифту. Дуже незвичайнi як флора, так i фауна. От ви коли-небудь бачили білих ворон? А там вони є. Крила чорні, а груди - білі. Навіть їх поведінка - це своєрідна тактика. Для прикладу, виходить людина з розносом і несе їжу. Ззаду підлітає ворона, клює її у голову, людина випускає рознос із рук. Тут же злітається багато інших ворон і миттю розбирають усе. І така незвичайнiсть поведiнки майже в усiх тварин. Усі живуть за законами джунглів.
Після неодноразового спілкування із місцевими жителями і власним спостереженням за їх життєвим укладом у мене виникла думка, що їх ментальність у чомусь подібна до ментальності слов\'янина чи європейця, які жили років 400 тому. Це проявляється навіть у відношенні до життя та смерті, у них інше світосприйняття. Таке враження, що цивілізація наздогнала їх своїм прогресом: одягнула у китайський одяг, дала у руки мобільний телефон, техніку, зброю, але не змінила їх усередині. Нормальним вважається те, що дітей до п\'яти років не реєструють, бо дуже висока смертність. Хвороби, голод, антисанітарія… Для нас це дикунство. У нас убивство одразу викликає осуд суспільства, а у них - забити людину до смерті камінням - звичне діло. Зараз у мене назва країни "Демократична Республіка Конго" викликає посмішку, я із гумором додаю, що нарешті побачив країну, у якій насправді перемогла демократія: хто що хоче, те й робить. Має автомат - значить головний.
- За самосуд люди юридично відповідають перед законом, чи там правоохоронної системи, як такої, немає?
- Є спроби налагодити порядок, але не зовсім успішні. Лише на сході Конго - 20-ть бандформувань, у тому числі міжетнічних. Основні - контролюють корисні копалини, колтан, мінерал, який використовується при виробництві мобільних телефонів, видобувається лише у Конго. Більше ніде у світі його не видобувають. У Конго кілька причин війни: перша - це те, що місцеве населення надзвичайно бідне, у той час, як надра містять надзвичайно великий запас природних ресурсів, а це автоматично переводить країну на рівень інтересів наддержав і міжнародних корпорацій. Друга - міжплемінна вікова ворожнеча. Третя - боротьба за владу.
- Які завдання контингенту ООН?
- ООН є стримуючим фактором, який стабілізує відносини у державі і несе мир серед населення. Лише 10 років пройшло відтоді, як закінчилась друга конголезька війна, котра тривала чотири роки. За кількістю жертв вона вважається другою після Другої світової війни - близько 5, 5 млн. загиблих. Але бойові дії між різними бандформуваннями й офіційними збройними силами не вщухають і досі, хоча й не несуть такого масового характеру.
Уявіть, що банда контролює видобуток корисних копалин і їх реалізацію на чорному ринку. Своїми руками вони нічого не роблять. Прийшли у село, вирізали населення, залишили десяток дужих чоловіків і жінок. Пройшов час, вони (мешканці. - Авт.) "зносились", їх вирізали - і банда пішла до іншого села, у якому починається усе спочатку. Щастя таких людей, можливо, у тому, що вони не знають іншого життя.
- Чи брали Ви до рук зброю? За необхідності маєте право захищати людей, стріляти?
- Розумiєте, в Святому письмi сказано, що для християнина немає більшої любові, ніж покласти своє життя за свого ближнього. Історія знає колишніх воїнів, які ставали священиками, монахами, а пізніше були вимушені стати на захист сім\'ї, Батьківщини, рiдної обителi... І це було виправдано. Тепер капелан не повинен виконувати тих обов\'язків, де, за окремих випадків, він зобов\'язаний буде застосувати зброю. Але необхідно враховувати, що автомат - це не тільки зброя, але й стримуючий фактор. За час мого перебування там, наші миротворці не зробили жодного бойового пострілу. Але якби у миротворців не було зброї у руках, то ситуація була б іншою. Миротворець - це не "солдат удачі", який приїхав до Африки, щоб зі зброєю в руках підзаробити грошей на вiйнi. Він приїхав, щоб завдяки його присутності люди не вбивали один одного.
Автомат - то лише інструмент, а як ним скористаєтесь, це уже інша справа. Може, сама присутність зброї у ваших руках чи постріл у повітря врятує життя вам і тим, хто поряд. А ось вистрілити в людину - то вже гріх, який безпосередньо для священика веде до позбавлення сану. Був такий випадок. Одного разу ми їхали у машині мiстом. Я - у військовій формі - був старшим машини. Побачили на вулиці жорстоку бійку. Я попросив зупинити автомобіль. Підняв автомат, показав його - цього було достатно, щоб люди одразу припинили бiйку i розiйшлись. Ось вам реальний стримуючий фактор. Не обов\'язково стріляти.
- Знаю, що коли Ви були у Африці, то матеріально підтримали місцевий православний храм.
- Так, ми силами нашого загону надавали матерiальну допомогу православнiй общинi м.Бунiя. Наші військові за власним бажанням зібрали кошти, на які купили й подарували генератор для освітлення храму, бо там немає електропостачання. Так само подарували резервуар для води, у якому хрестили 10 людей. У грудні від Вінницької єпархії плануємо передати вантажним літаком деякі подарунки, серед який принтер, котрий, до речі, у мене дуже просив отець Тимофій.
- Коли повернулися додому, що перше зробили?
- Зустрівся з рідними. Узяв на руки сина.
- Не шкодуєте, що поїхали у Конго, залишили родину?
- Найбільше, за ким сумував, то це якраз сім\'я. Дуже гостро відчував розлуку, хоча й спілкувались по skype. Щодо усього іншого, то це гарний священицький досвід. Дуже не вистачало друзів, прихожан з рідного храму. Нудьгував за усіма.
- Чи погодились би ще раз поїхати з місією миротворців?
- Як Бог влаштує. Для мене сильним стримуючим фактором є довга розлука із рідними.


Алла ШТЕЛЬМАХ



Коментарі відвідувачів

НАЙБІЛЬШЕ ЧИТАЮТЬ

83

Законодавча ініціатива народу є небезпечною зміною до Конституції. Впровадження такої новації є ризикованим не лише для діяльності ...

77

Вінничани продовжують допомагати військовим, які беруть участь в ООС. Цього разу волонтери доставлять на схід країни продукти ...

73

Приїзд до Вінниці міністра оборони Андрія Загороднюка у рамках "Діалогів з Україною" був більше схожий на соціальний зріз суспільних ...

72

Цього епідемічного сезону прогнозують поширення наступних штамів вірусів грипу: як A (Brisbane, H1N1), A (Kansas, H3N2); вірус, подібний до B (Соlorado) і B ...

70

Збірна України достроково виграла путівку у фінальну частину чемпіонату Європи з футболу 2020 року, посівши перше місце у групі "В". У ...