Анатолій Завальнюк: Леонтович лише зараз повертається до нас

Анатолій Завальнюк: Леонтович лише зараз повертається до нас

Знавець життя і творчості всесвітньо відомого композитора радіє, що нарешті постать Леонтовича розкривається для українців і всього світу у всій своїй повноті

  Анатолій Завальнюк присвятив більшу частину свого життя дослідженню життєвого і творчого шляху видатного українського композитора та хорового диригента Миколи Дмитровича Леонтовича - автора широковідомих обробок українських народних пісень, у т.ч. відомого на увесь світ "Щедрика". Саме Анатолій Завальнюк відкрив світові документи, що розкривають таємницю трагічної загибелі композитора, і саме він став засновником меморіального музею композитора в селі Марківка Теплицького району. Стараннями Анатолія Завальнюка у музеї Леонтовича зібрано низку цікавих та рідкісних матеріалів, велику кількість старовинних фотографій, оригінальні рукописи партитур, титульних обкладинок збірок пісень, піаніно, книги, ноти та меблі композитора.

  Нещодавно Анатолій Завальнюк підготував нову об'ємну працю - "Повне зібрання хорової та педагогічної спадщини М.Д.Леонтовича", а також поділився з читачами "Міста" своїми думками та результатами досліджень долі нашого видатного земляка.

- Леонтович протягом усього свого життя тяжів до якогось великого міста. Кам'янець-Подільський та Вінниця для нього якраз були такими осередками активного життя. У Вінниці він навіть якось давав оголошення у газеті - шукав собі вчителя, який міг би ще більш розвинути його композиторський талант. На жаль, більш здібного, ніж сам Леонтович, композитора тоді у місті так і не знайшлося, - розказує Анатолій Завальнюк.
За його словами, можливість переїхати до Вінниці, де він з 1902 до 1904 роки працював учителем церковно-вчительської школи у Вінниці, для Леонтовича була надзвичайно щасливим моментом у житті.

- А чому ж пропрацював він тут лише два роки?

  - Суть у зверхньому ставленні до Леонтовича інших учителів. Більшість із них могла похвалитися досить престижними дипломами, у т.ч. Києво-Могилянської академії. На тлі цього диплом Леонтовича, який засвідчував його навчання у Кам'янець-Подільській духовній семінарії, виглядав досить скромно. І навіть розквітаючий талант композитора та старанна самоосвіта, а також заняття з кращими доступними тоді репетиторами цю ситуацію виправити не могли. Тому Леонтович їде у Петербург. Буквально щойно зійшовши з поїзда, він складає надзвичайно складні екзамени, які підтверджують його гру на скрипці, фортепіано, розуміння партитур і т.п. А в результаті екстерном отримує свідоцтво регента придворної хорової капели - та ще й з оцінкою "дуже добре" (найвищий можливий рівень оцінки. - Авт.). На території тодішньої імперії для хорового композитора це був максимальний рівень освіти, який тільки можна було здобути.

- Тобто тепер незаперечний талант можна було підтвердити ще й гербовим папірцем?

  - Так, Леонтович продемонстрував усім, хто раніше дивився на нього зверхньо, цей диплом, розвернувся і, як то кажуть, "гримнув дверима"... Після Вінниці поїхав у маленьке містечко Грішине, де досить успішно керував місцевим хором залізничників, працював над власними творами і був цілком задоволений життям. Дружина Леонтовича, в якого вже була на той час донька, завагітніла хлопчиком.

- Втім, судячи з біографії композитора, сина вона йому так і не народила?

  - На жаль, трагедію у сімейне життя привнесла революція 1905 року. Грішине - хоч і маленьке, але вузлове залізничне містечко. Тому там одразу завирували пристрасті - крики, мітинги, гасла, стрілянина! У дружини композитора сталися дострокові пологи, дитина не вижила. Родина дуже важко пережила цю втрату. Аби звільнитись від смутних згадок Лентовичі переїздять у Тульчин.

- Там він із часом теж знайшов місце вчителя?

  - Переїхали вони у 1907 році, а у 1908 році він вже влаштувався у місцевому єпархіальному училищі. Там затримався надовго, аж до 1917 року. Коли ж постала Українська Народна Республіка, Леонтович став комісаром Першої української капели, викладачем музично-драматичного інституту ім.Лисенка. У 1919 році, коли столицю окупували денікінці, Микола Леонтович забрав дружину, дочку і повернувся до Тульчина. Кажуть, вже тоді він комусь там не вгодив і йому погрожували...

- Але остаточно від цих неприємностей він так і не втік?

  - Насправді він дуже чітко відчував наближення трагічного кінця. У квітні 1920 року від своєї учениці Танашевич він записав побутову народну пісню під назвою "А вже смерть". Обробив та, кажуть, дуже любив наспівувати. У грудні того ж року, готуючись до концерту, він почав був її розучувати з хором, але не встиг вивчити, бо пішов із Тульчина до села Марківки відвідати батька і... вже більше не повернувся. У ніч на 23 січня 1921 року композитор був убитий "чекістом" Афанасієм Грищенком, який напросився в хату переночувати. Вранці "невідомий" пограбував будинок і застрелив композитора.

- Є версія, що він міг врятуватися, планував емігрувати, просто не встиг?

  - Це не версія, а факт. По суті всі його знайомі, друзі-музиканти тікали за кордон. Вінниччина була для цього досить зручним місцем, втікачі, як правило, перетинали кордон нелегально у межах Могилів-Подільського району. По суті з відомих тодішніх українських композиторів він затримався чи не найдовше. Його тут затримувала родина, без якої він залишати країну не хотів. А до тих, хто залишався, та ще й таких відомих за кордоном особистостей, у влади була особливо прискіплива увага - слідкували за кожним кроком, живими випускати не хотіли. Кажуть, вже навіть мав квитки у нове життя, носив їх із собою у портфелі. А одного разу, якраз напередодні того вбивства, забув той портфель на роялі, прямо у військовій казармі, де давав концерт для червоноармійців. Звісно ж, якщо ті квитки побачили військові чини, а майже напевно так і сталося, для життя Леонтовичу залишалися лічені дні.

- А були ще якісь причини владі знищувати композитора?

  - Жодної. Леонтович ніколи не декларував якихось політичних поглядів, які йшли б урозріз із позицією діючої тоді влади. Навіть якийсь час шукав спосіб бути їй корисним. Приїздив у Київ, працював інспектором по культурі, вчителював. Взявся писати першу в історії України оперу "На Русалчин Великдень", встиг написати перший акт... На жаль, чекістам Леонтович потрібен був мертвим, а не живим. І навіть після смерті ще довго спотворювали обставини його смерті. Розповсюджувалися чутки, що вбили Леонтовича нібито якісь "петлюрівські бандити", замовчували його велику духовну творчу спадщину, залякували людей, які вивчали творчість і біографію композитора. Леонтович лише зараз повертається до нас у всій своїй повноті, розмаїтті, очищений від брехні та ідеологічного бруду. Маємо радіти тому!
 

Досьє "Міста"

Анатолій Завальнюк - кандидат мистецтвознавства, професор Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, член Національної спілки композиторів. Ініціатор створення музею в селі Марківка, де поховано видатного українського композитора та хорового диригента Миколу Леонтовича.
Він - автор монографії "Микола Леонтович: листи, документи, духовні твори", видання, що було визнано кращою книгою України на Київській міжнародній виставці-ярмарку у 2008 році.

Довідка "Міста"

Микола Дмитрович Леонтович (13.12.1877, с.Монастирок, нині Немирівського району - 23.01.1921, с.Марківка, нині Теплицького району), український композитор, хоровий диригент, педагог, фольклорист.
У 1887 році навчався в Немирівській гімназії. Закінчивши підготовчий клас цієї гімназії, вступив до Шаргородської бурси, а з 1892 по 1899 роки навчався у Кам'янець-Подільській духовній семінарії. Після її закінчення працював учителем музики та арифметики у Чуківській школі, викладав хоровий спів у Тиврівському духовному училищі, організував дитячий хор. На цей період припадає вихід його "Першої збірки пісень з Поділля".

  Із 1902 до 1904 року працював учителем церковно-вчительської школи у Вінниці.
У 1904 році у Петербурзі склав екстерном екзамени й отримав свідоцтво регента. Із 1908 до 1919 року Микола Леонтович викладав співи в Тульчинському єпархіальному училищі.
Загалом у його доробку близько 200 народних хорових творів.

 Палкі прихильники творчості композитора у 1922 році заснували на Поділлі філію Музичного товариства ім.Леонтовича, його ім'ям називалася Вінницька хорова капела. У Тульчині споруджено пам'ятник композитору. Його ім'я має Вінницьке училище культури і мистецтв. До дня народження композитора у Вінниці кожного року проходить фестиваль хорової музики "Асамблеї Леонтовича". Щорічно у грудні у його музеї-квартирі у Тульчині проводяться традиційні вечорниці. 22 серпня 2016 року в Марківці відбулося відкриття музею Леонтовича - філії Вінницького обласного краєзнавчого музею.


Максим ЗОТОВ



Коментарі відвідувачів

НАЙБІЛЬШЕ ЧИТАЮТЬ

511

12 жовтня у Києві в МВЦ «Український дім» відбувся Форум інклюзивної політики «Нові можливості», який присвячено пам’яті Раїси Панасюк. ...

254

Під час навчань "Чисте небо" розбився літак.  "Близько 17.00 16 жовтня в районі села Уланів, між населеними пунктами Бердичів та Хмільник, ...

243

Спорткомплекс уже огороджують парканом, роботи почнуть з ремонту даху Минулого тижня почались підготовчі роботи до великої ...

227

За день на благодійному фестивалі для Івасика Бедрія вінничани зібрали 194 тис. грн. Вінниця - місто чуйних людей, небайдужих до чужої ...

208

Формування гармонійної особистості і позитивного ставлення до навчання І з осені почала діяти шкільна реформа - запрацювала Нова ...