Віта Варпиня: Займатись тим, що любиш, - це велике щастя

Віта Варпиня: Займатись тим, що любиш, - це велике щастя

Відома латвійська актриса, виконавиця головної ролі у фільмі "Люблю тебе, мамо", дала ексклюзивне інтерв'ю газеті "Місто"

   Цьогоріч у кінотеатрі "Родина" у рамках четвертого Фестивалю мистецтва кіно для дітей і підлітків "Чілдрен Кінофест" юні вінничани мали змогу переглянути латвійський фільм "Люблю тебе, мамо" (Mammu, es Tevi milu). Кінострічка отримала велику кількість нагород: гран-прі "Берлінале" 2013 року, найвищі відзнаки кінофестивалів у Данії, Чехії і Америці; а виконавиця головної ролі - Віта Варпиня - удостоїлась звання кращої актриси.
  Віта Варпиня - одна із провідних актрис ризького театру "Дайлес", знана не лише у Латвії, а й за кордоном. Не так давно керівництво театру "Дайлес" зав'язало контакти із Вінницьким театром ім.Садовського. Хто знає, може, вони у недалекому майбутньому приїдуть до нас на гастролі, і тоді глядачі зможуть насолодитися талановитою грою відомої акторки не лише на великому екрані, а й на рідній вінницькій сцені? Віта Варпиня практично не спілкується із пресою і не дає інтерв'ю, і для журналістки із України вона зробила виняток.

- Віто, як Ви зрозуміли, що хочете стати актрисою? Звідки прийшло це відчуття?

  - У дитинстві я дуже любила ходити із батьками у театр. Ми жили у комунальній квартирі, мама була дуже щаслива, коли нам вдавалося дістати квитки у оперний чи у драматичний, - тоді ми могли провести вечір у театрі, а не у комуналці. Мама ніколи не хотіла стати актрисою, вона просто любила театр. А батько мій із сім'ї латишів, яких у 1941 році вислали у Сибір. Тоді він був дитиною, а коли повернувся, звісно, про театр думати не випадало: треба було отримати "нормальну" професію, заробити грошей. Та я думаю, що "театральні" гени у мене саме від батька.

 Коли навчалась у старших класах, міркувала: чим мені у житті зайнятись? Хотілося цікавого життя, а театр мені подобався. Єдине, чого, здавалось, я не зможу - по сто разів грати одну й ту саму виставу, я думала - це кошмар! (сміється).

- Ви народились у Ризі, акторській майстерності навчались у Лієпаї. Як так склалось?

  - Спершу я намагалась вступити на театральний факультет Латвійської національної консерваторії Вітола. Я була сором'язлива, невпевнена у собі, ніякого досвіду у акторській сфері не мала, тож не вступила. Та коли остаточно зрозуміла, що не хочу прожити своє життя без сцени, дізналась, що при театрі у Лієпаї проходять вступні іспити до акторської студії і приїхала аж на фінальну, третю частину відбору. Відчувала, що мені просто необхідно туди вступити - і вступила! Та після закінчення навчання не залишилась у Лієпаї - захотілося великого міста, великого театру… Тоді повернулась до Риги, у Новий ризький театр, а через чотири роки почала працювати у "Дайлесі".

- Знаю, що у Вас є ще одна професія…

  - Та то було у молодості. Я у ній не практикую. Коли я із першої спроби не вступила у театральний, батьки запропонували мені вчитися на журналіста - і я пішла на заочне відділення факультету журналістики Латвійського університету. Не знаю, чому мені здалося, що журналістика - то щось подібне… Тепер я так не думаю. Для професії журналіста потрібно мати підходящий характер: не соромитись подзвонити, написати есемес. А мені важко спілкуватися із незнайомими людьми, навіть сантехнікові важко подзвонити, якщо треба щось полагодити вдома. Так що мій характер не підходить для цієї професії. Мені навіть як актрисі іноді цієї наполегливості не вистачає: особисті зв'язки із режисерами теж відіграють не останню роль у твоїй акторській долі. Та я цього не вмію. І піар не люблю. Хоча це теж неправильно.

- А на факультеті журналістики довчилися до кінця, чи після вступу у театральний покинули?

  - Я не стала писати дипломну роботу. На журналістиці я вчилася заочно - складала там якісь іспити через "не можу", бо мама хотіла… А паралельно навчалась у театральній студії. І у якийсь момент подумала: ну навіщо мені той журналістський диплом? Море по коліно тоді було! В голові був тільки театр, власне, як і досі.

- Окрім роботи у театрі, що надихає?

  - Мої діти, природа, море, гарні спектаклі, хороша музика. З віком почали надихати зустрічі, розмови, - не тільки із друзями, загалом із цікавими людьми, - раніше цього не відчувала, а зараз почала цінувати. Або якесь інтерв'ю цікаве прочитаєш, і воно надихає…

  Я не люблю читати інтерв'ю із акторами, вони мені здаються нещирими. Така у нас натура: ми хочемо виглядати розумнішими, кращими, ніж є насправді. Не завжди, але загалом це неминуче. А ті люди, які "не на показ", - вони глибше думають, глибше аналізують. Навіть шкода, що таких інтерв'ю не так уже й багато. А актори… ну що вони можуть сказати нового, чого ще не говорили? Саме тому я не даю інтерв'ю: що такого важливого я можу розповісти, щоб люди витрачали свій час і читали мої думки?

- Та Ви маєте змогу висловити свої погляди, думки й почуття у іншому місці - на сцені, у кіно...

  - Саме так! От у своїх ролях я дуже відверта. В них дуже багато від мене як від Віти, навіть дуже багато.

- Пригадую роль Марії Стюарт, Вам тоді довелося грати зверхню, самозакохану героїню. Коли актор дуже добре виконує роль, глядачі схильні йому вірити. Інтерв'ю дає змогу поглянути на актора із іншого боку, побачити його справжнім, без "намулу" ролі.

  - Це правда. Нещодавно до нас навідувався колишній директор театру "Дайлес" - сиділи у неформальній атмосфері, розмовляли. А потім він каже: "Слухай, Віто, а ти, виявляється, приємна людина. Раніше я думав, що ти зверхня". Я здивувалась, не зрозуміла тоді, чому у нього склалось таке враження. А тепер мені теж здається, що через мої ролі. Навіть у директора театру!

- Творчі люди, мабуть, досить емоційні? Щоб усе це зіграти…

- Навіть дуже! Траплялося, перед прем'єрою я жбурляла сценарій: "Не буду цього грати!" Перед прем'єрою завжди сумніваюсь у собі: чи вдасться добре зіграти, чи ні…

- А що допомагає стримуватися?

- Я дуже змінилася тоді, коли народила дітей. Раніше, якщо траплялась невдала вистава чи репетиція, я переживала всю ніч: чому так сталося? Що я не так зробила? Що партнер не так зробив?.. Уявляєте, цілу ніч! Зараз все змінилось. Я більше собі не дозволяю цього. Коли хворіють діти, все інше відходить на другий план. Починаєш розуміти, що є речі, про які дійсно потрібно хвилюватись, а все інше не таке вже й важливе, воно пройде.

 Іноді розмірковую: чого я боюсь? Провалу не боюсь, хоч це і неприємно. Хвилююсь за дітей, за батьків. Переживаю про те, що діється у світі, у вас в Україні, - хочу, щоб припинилась війна. Ось що насправді важливо. Хоч я актриса, для якої робота і ролі дуже важливі, це не може бути найголовнішим у житті.

  Я дивлюсь на акторів, які у моїй юності були зірками. Тоді ставлення до театру, до акторів було іншим. Зараз вони живуть на маленьку пенсію, молодь їх навіть не знає, не згадує… Тоді починаю задумуватись: а що у цьому сценічному житті лишається? Не так уже й багато. Це зараз мені здається, що театр - щось надзвичайно важливе: прем'єра, роль… Та коли дивишся на життєвий шлях далі - насправді це не так уже й важливо. Та я тільки зараз так кажу, років двадцять тому я так не думала.

- Робота актриси цікава, але непроста…

  - Я відчуваю, що повнокровно почала жити лише тоді, коли потрапила у театр. Та ця повнокровність така оманлива... Ми, артисти, живемо у надто тісному світі, іноді й не знаємо, що відбувається за стінами театру. З одного боку, ми думаємо про те, про що інші люди найчастіше не задумуються. Наприклад, про те, чому Марія Стюарт хотіла померти. Звичайно, у повсякденному житті у людей немає на це часу. З іншого боку, ми іноді взагалі не відчуваємо, що відбувається у суспільстві, бо спілкуємося, у основному, тільки між собою.

- Ви зараз багато граєте у театрі?

- Минулий сезон був не дуже багатий на ролі. Я відчуваю, що саме зараз я перебуваю у професійному "соку", можу багато і цікаво грати. Але розумію, що у лютому мені виповниться п'ятдесят, а для цього віку у драматургії не так уже й багато ролей. Якщо у тебе "свій" режисер, тоді інакше, - він підшукує для тебе ролі. Та я не нервую із цього приводу. Якщо сезон порожній, значить - є можливість підготуватись: почитати, провести час із дітьми, побути наодинці зі своїми думками. Та зараз починаються зйомки у новому серіалі. Вільний час, насправді, дуже рідко випадає.

- Які ролі найбільше запам'ятались? Або зачепили так, що згадуються досі?

- Запам'ятались ті ролі, у яких вдалося відійти від себе, внести якусь іншу барву. Роль Марії Стюарт, наприклад. Тому що це не я, зовсім не я. Колись я грала у виставі за твором Набокова "Лоліта" матір Лоліти, Шарлоту. Я вперше грала у жанрі "гротеск" - дуже сміливо, яскраво, дозволяла собі на сцені більше, ніж до того. Тому й ролі почали пропонувати різні. Для актора це дуже важливо, не хочеться все життя грати "голубих героїнь".

- Чи є якісь риси характеру, які, на Вашу думку, заважають грати?

- Я дуже вимоглива до себе і до своїх партнерів. Та я вважаю, що так треба, що це не просто мої капризи. Вистава - це все-таки не імпровізація, це збудований дім. Там є простір для імпровізації, але, загалом, це будинок, який ретельно вибудуваний. Якщо мій партнер напідпитку, або зовсім не у формі, якщо дозволяє собі не знати тексту - мені це дуже заважає. Тоді я можу бути доволі жорсткою, навіть дуже жорсткою. Колеги це знають.

- Як реагуєте? Можете у антракті зробити партнеру зауваження?

- Звичайно, краще не у антракті, а після вистави. Але із цим не треба миритись, боячись зіпсувати стосунки. Все-таки ми робимо спільну справу. В театрі взагалі вся робота спільна. Мене дратує, коли звукооператори вчасно не ввімкнули мікрофон. Ти можеш грати як Бог, але ж нічого не чути! Або Марія Стюарт лягла на плаху, а не дали світла. А це фінал вистави! Кожна деталь дуже важлива. Ось це мене дратує. Тоді я стаю дуже вимогливою. А як по-іншому? Або коли глядачі не вимикають мобільні телефони… Це дуже заважає. Граю на малій сцені, чую дзвінок мобільного, а потім шепіт: "я зараз у театрі, не можу говорити". Весь зал сміється. Що мені далі грати?..

- Як виходите із таких ситуацій? Намагаєтесь не звертати увагу?

- Є вистави, на яких це можеш прокоментувати. Але Марія Стюарт, звісно, не може коментувати - тоді витримую паузу. Якось грали спектакль за п'єсою Островського: мій партнер, Артурс Скрастиньш, читає монолог, і раптом у залі дзвонить мобільний… Він зробив паузу, оглянув публіку і каже: "якийсь дзвінок!" Та він трішки хуліган, він міг таке утнути.

- Ви ніколи не шкодували, що вибрали саме цей життєвий шлях?

- Коли вирішила стати актрисою, мої батьки цього дуже не хотіли. Я тоді думала: коли у мене будуть діти і вони захочуть стати артистами - я їх зрозумію і підтримаю. А тепер… Моя дочка Елза, якій незабаром виповниться дванадцять, навчається у музичній школі, займається співом. Нещодавно у них був звітний концерт: всі по черзі співали соло. І ось, виходить моя Елза, я дивлюсь - очі горять! Є у неї ця харизма, відчуття сцени, публіки. З одного боку я щаслива, а із іншого - ну не хочу я цього… Все-таки акторський шлях важкий, ми не господарі самі собі… Бути все життя залежним від когось - це, мабуть, найскладніше у нашій професії.

Та все ж ми значну частину життя проводимо на роботі. Займатись тим, що ти любиш, що тебе надихає - це велике щастя. Бувають, звичайно, і темні дні. Коли грошей мало, або якісь проблеми на роботі, я думаю: ну от навіщо треба було йти у театр? Та загалом вважаю, що вчинила правильно - я роблю те, про що мріяла, що люблю. Прекрасно, коли мрії збуваються. А то можна було б усе життя займатись чимось іншим і мати на серці тугу: "як я цього хотіла…" і "треба було…"


 

 


Ліна Мельник.



Коментарі відвідувачів

НАЙБІЛЬШЕ ЧИТАЮТЬ

200

Купівля квартири - це відповідальний крок для людини будь-якого віку.   Ринок квартир Вінниці рясніє яскравими і привабливими ...

85

Роботодавці кажуть, що нечуючі працівники дуже відповідальні - у них найменші недостачі, вони дуже уважні, не відволікаються на сторонні...

78

Депутати просили "знайти компромісне поєднання" Кобзаря і Небесної Сотні, але голосів забракло   На позачергову сесію Вінницької ...

69

На відкритті міської ялинки співатиме "С.К.А.Й", а на Ліверпулі працюватиме "Новорічна пошта" Новорічні заходи у Вінниці стартують 19 ...

68

Муніципальні автобуси у Вінниці митимуть за допомогою сучасної портальної машини "Karcher".   Мийка повністю автоматизована і розрахована...